Наталія Шевченко - Подвійні міражі

навіть ревнувала. Я бачу її й досі, Владлено. Наяву та уві сні… Рита біжить до мене, розкинувши рученята, щоби обійняти, і шепеляво кричить: «Юля!». Юра тобто, ну, ти зрозуміла… А я кидаюся до неї, і прокидаюся. І шкодую, що прокинувся.

Влада знову взяла келих з вином, проте пити не стала. Туди просто капали сльози, одна за одною, кришталь до кришталю.

— У тебе є її фото?

— Є, одне. Осьо, — Бобир провів рукою по стільниці, шукаючи портмоне, і перекинув пляшку із горілкою. Кімнатою рознісся характерний спиртовий дух, та ні дівчина, ані Юрко на це зважали. Хлопець знайшов-таки світлину і продемонстрував Владі.

— Ось, — повторив він. — Ну, хіба не красуня?

— Так, — погодилася Влада цілком щиро. — Маленька золотокоса принцеса.

— Я пам’ятаю той день, коли Рити не стало. Я йшов додому зі школи і радів. Усьому підряд. Теплому жовтневому дню, лимонному тістечку в пузі та завданню з природознавства у щоденнику. Нам задали зібрати гербарій із осіннього листя. Зайвий привід вибратися з Ритою до парку, думав я. За п’ять кварталів від нашого дому був такий, величезний, і не скажеш, що в місті, прямо, як ліс. Змішаний, та переважно там були листяні породи… вибач. Тобі це, мабуть, не цікаво.

— Цікавіше, аніж те, що я робила б зараз, якби не ти. Говори. Тобі потрібна сповідь.

— Ще й як. Та я перестав ходити до церкви, коли наш священик сказав, що смерть для Рити — це на краще.

— Він мусив сказати, що вона любить тебе й там, бо так воно і є. Юрцю. нічого, що я так тебе називатиму? То що було далі?

— Я уявляв, як ми підемо до парку, пішки, тримаючись за руки, як я розповім сестрі, де клен, а де каштан, і чим листя берези відрізняється від тополиного чи липового. Я забіг до кімнати, звично вигукуючи її ім’я, і дивуючись, чому не чую у відповідь її дзвінкого голосочку. Я знав, що вона вже мала бути вдома, мати того дня пішла зранку на роботу, вона працювала на півставки, у дві зміни, і тоді мала вранішню, а з Ритою мусив бути тато. Він прийшов із ночі й заснув, а Рита… вона теж заснула. Назавжди.

Юрко підняв перекинуту пляшку, дуже уважно подивився у вузьке горлечко, і Влада здригнулася. Вихопила в нього бутельку й кинула на підлогу.

— Облиш це. Маєш такий вигляд, наче дивишся в дуло пістоля.

— І знову в яблучко, прекрасна Владлено! Я про це думав, неодноразово. Мужності не вистачило.

— Вистачило розуму не зробити цього. Твою маму це вбило б.

— Моя мама… ну, це своєрідна жінка. Її з танку упритул не розстріляти. Потім поясню. Отже, я побачив Риту, вона лежала на рожевому диванчику, ніби задрімала, і я пішов термосити соню. Я довго її термосив, хвилин десять, не менше, доки до мене не дійшло. І ще хвилин п’ять по тому, як дійшло. І лишень тоді, коли вона впала з дивану від моїх шарпань, я закричав, так страшно, що розбудив батька в сусідній кімнаті, і кинувся робити Риті штучне дихання.

— Бідне моє сонечко…

— Я нічого не розумів. Геть не тямив, що Рита вже холодна і почала заклякати, не усвідомлював, що це означає. Я намагався оживити її так, як бачив у якомусь серіалі. Здається, в «Рятувальниках Малібу». Там, де Памела Андерсон у червоному бікіні.

— Мені більше подобався Девід Хассельхофф у червоних трусах. Просто мрія діда-комунара. Шкода, що твоя горілка закінчилася, а жарти вже не працюють, хай і такі дурні. Хочеш допити моє вино?

— Хочу і доп’ю. Дякую. На мій крик до кімнати увірвалися батьки — мама тим часом повернулася з роботи. Вони, на відміну від мене, зрозуміли усе й відразу. І перше, що зробила рідна ненька — вдарила мене по голові. Чимось важким, що тримала в руках. Не пригадую, що це було.

— У неї був шок…

— Спочатку я теж так думав. Батько підняв Риту і виніс її з кімнати, а мама верещала, погрожувала, вимагала.

— Чого саме?!

— Щоб я зізнався у вбивстві. Що це я задушив Ритусю, бо мати бачила на власні очі, як я затискав сестрі рота. А я кивав. Мати била мене — я кивав. Звинувачувала — також кивав. Як китайський бовванчик, без упину. Та коли мама звеліла мені сказати це вголос, я не зміг. І нарешті зомлів. Дяка Богу. Провалявся без тями три дні. Якась напівлетаргія, напівкома, я не знаю, як то назвати. Риту поховали без мене. Та ніхто не зумів переконати маму, що її доньку вбив не я. А пробували всі. Тато. Лікарі. Патологоанатом, що ледь не під носа тицяв їй результати розтину із висновком «гостра серцева недостатність», і, як міг, доводив, що і температура тіла, і трупне задубіння недвозначно вказують — коли я знайшов Риту, вона була мертва, щонайменше, три години.

— І мати?..

— Запідозрила всесвітню змову. Тато зацікавлений, бо я його любимчик, лікарі — бо хочуть зберегти родину, ніби їм, тим лікарям, насправді не начхати на всі родини світу, а патологоанатом… та що він тямить узагалі, якщо живих хворих ніколи не бачив?.. Я втомився, прекрасна Владлено. Може, давай ляжемо? У хорошому сенсі цього слова.

— Давай, — охоче відгукнулася Влада. — Давненько я не лежала в хорошому сенсі. Що у тебе є?

— Кутовий диван, — повідомив Юрко і спробував устати. І ще раз, і ще… четверта спроба виявилася вдалою. — Шкіряний, порепаний, розкладається, одна штука. Оно він, там, у кутку, бачиш?

— Звісно. Гарне місце для кутового дивана. Підходяще.

— А я не бачу… Тобто так… у тумані. Це я нализався.

— Добре, що попередив, бо я могла б і «швидку» викликати. Лягай, Юрцю, я побуду з тобою. Ось так, — Юрко ще й донині пам’ятав, як хвилюючий, ніжний аромат нарцисів огорнув його, накрив з головою, коли Влада нахилилася, вкладаючи його на канапу. — Я тут, з краєчку