Антон Дмитрович Мухарський - Майдан. (Р)Еволюція духу

я натрапив на історію про чоловіка, якого звали Альберт Вироземський і якого привселюдно спалили у Львові 1641 року. Історія містилась у кількох реченнях, тож я вирішив дофантазувати її настільки, щоб вийшло оповідання. Я відразу ж написав його.

Альберта Вироземського було живцем спалено за те, що він «здійснив найганебніший людський вчинок за всю історію міста» — продався нечистому. Відбуваючи покарання в підземному карцері монастиря бернардинів, він власною кров’ю розписав­­ся на стіні (паперу-бо під рукою не було) в тому, що згоден відда­ти душу пеклові. От про це і йдеться в оповіданні, але не тільки про це.

Через кілька років за «Альберта» взялася невеличка група ду­же талановитих людей: Оля, Уляна, Анатолій, Марк. Ні, це не бу­ла випадковість. Оля першою прочитала його так, що зуміла по­­бачити в ньому місце для Уляниних голосу, пластики й мімі­ки, чорно-білої графіки Анатолія, Маркового контрабаса.

І місце, і простір.

Таким чином у нас почав народжуватися — іноді в муках, іно­ді напрочуд легко — театрально-літературно-музично-мульти­медійний перформенс «Альберт, або Найвища форма страти». Ми показали його на трьох різних фестивалях, у трьох цілком відмінних ситуаціях.

На фестивалі «АртПоле» в Унежі ми грали серед липневої но­чі, під зірками, в супроводі злого, ніби хрускіт переламуваних кісток, тріскотіння хмизу у справжньому живому багатті.

На фестивалі «Meridian Czernowitz» ми грали в заповненому до останнього місця театрі імені Шіллер-Кобилянської — такому ґламурному, що вдень, поки ми репетирували, в нього одна за одною запливали попозувати для весільної фотосесії молоді пари.

На фестивалі «ГогольФест» ми грали у київській промзоні, в будівлі, нині званій кінозалом, крізь дірявий дах на нас і сцену моросив дощ і сипалось осіннє листя, мовчу про появу двох живих голубів, чорного й білого.

Так-от — наприкінці жовтня ми впродовж кількох днів допрацьовували і змінювали свою виставу, збагативши її новими епізодами та ліричними відступами. Усе це робилося з огляду на майбутнє турне. Ми домовилися, що воно відбудеться у другій половині лютого. Можливо, в семи містах, а можливо, і в дев’яти, на Заході, Сході, Півдні та, ясна річ, у столиці.

Тоді, наприкінці жовтня, ніхто з нас не здогадувався, що в Україні невдовзі почнуться масові протести. (Ні, щиро кажучи, я їх, масових протестів, з нетерпінням чекав уже кілька років, але відкладав у своїх сподіваннях десь аж на 2017-й).

Тим більше ми не могли передбачити, що саме у другій половині лютого ЄвроМайдан досягне кривавої кульмінації.

2. Початок історії

На ЄвроМайдан до Києва я приїхав 1 грудня, в день однієї з найпотужніших протестних маніфестацій, спричиненої безпрецедентно (тоді ще безпрецедентно) звірячою розправою над мирними активістами в ніч на 30 листопада. Це був початок війни, що її режим Януковича повів проти всіх нас. На брутальне і криваве залякування столиця, та й уся країна, відповіла мільйоном протестувальників. Мені було дуже треба знайти себе серед них.

З того дня я залишався в Києві впродовж фактично всього гру­дня. Я ніколи не забуду, як уночі на 11-те ми звідусіль збігалися на Майдан, щоб своєю кількістю, живою людською масою, захистити його від штурму. У ті ночі і дні ми ще не носили шоломів та іншої захисної амуніції. Все, що в нас було — це наші тіла. Якщо на Майдані їх стане критично багато, ми його врятуємо. Так ми розуміли своє завдання. Уночі 11-го ми саме таким чином зупинили їхню навалу — за лічені години нас там було вже кілька десятків тисяч. Дзвони Михайлівського монастиря били на весь Київ, і в цьому було щось архетипове й середньовічне.

Одного з наступних днів, а саме 14 грудня, ми всім «альбертинським» складом зустрілися перед відновленою барикадою на Інститутській. Оля прагнула почути від кожного з нас, чи ми у зв’язку з обставинами не відмовляємося від лютневого турне. До його початку лишалося два місяці, однак було зрозуміло, що ситуація на той час не вичерпається, а ЄвроМайдан стоятиме. Ну хіба що проти нього застосують вогнемети і бронетехніку. Але це буде означати кінець світу. Не тільки кінець наших проектів, оповідань, віршів, пісень, вистав і візій, а фізичний кінець усіх нас.

Ми одностайно вирішили чинити опір цій перспективі й ні за що не відмовлятися. Там-таки, перед барикадою на Інститутській, ми записали відео, в якому кожен з нас говорив про несподівану актуальність «Альберта», про чорне і біле, про сили ночі, які зупиняють свій наступ на світанку. І знову нападають уночі.

Саме тоді ми остаточно узгодили наш тур: з 18-го по 25 лютого — Франик, Тернопіль, Київ, Запоріжжя, Одеса. Усього п’ять міст. Хоч були плани на цілих дев’ять. А потім були антиплани — все скасувати. Так що навіть і п’ять — це щось. Тобто з антипланів не вийшло нічого: мистецтво і революція ходять поруч. Жодна революція мистецтва не скасує вже хоча б тому, що підживлюється його ідеями та емоціями. Ну й навпаки — жодне мистецтво не скасує революцію, бо воно завжди балансує десь на межі майбутнього.

Сьогодні мені подумалося, що весь той тиждень між 18 та 25 лютого насправді вмістив у себе не сім днів, а сімсот. Ми не скасували жодної вистави ще й тому, що тим, хто стріляв по наших друзях у центрі Києва, і не просто стріляв, а прицільно бив у серце, око чи пахвину, йшлося саме про скасування — вистав, життів, людської гідності, відваги, творчості, опору. «Навіть не віриться, що ми починали в повній темряві — за годину до штурму Майдану», — написала в учорашньому листі Оля.

Далі — деякі фрагменти з тих днів.