Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

було засуджено до двох років ув’язнення за бродяжництво і відправлено до виправно-трудової колонії у Ворошиловградській області.

5

РОБІТНИКИ

Всі дотеперішні рухи були рухами меншостей або в інтересах меншостей. Пролетарський рух є самостійний рух величезної більшості в інтересах величезної більшості.

Карл Маркс. «Маніфест Комуністичної партії»

КУЗБАС, 1989 РІК

Вже кілька місяців на допотопних вугільних шахтах Кузбасу панувало передчуття якихось подій. Шахтарі в цьому задимленому і забрудненому регіоні давно були роздратовані дефіцитом продуктів, який щороку посилювався. Потім, у 1989 році, у магазинах не стало прального порошку, зубної пасти та мила. На шахті ім. Шевякова в Мєждуреченську, за 60 кілометрів від Новокузнецька, емоції вирували особливо бурхливо. Шахтарі написали у грудні 1988-го листа до телепрограми «Прожектор перебудови» з проханням про краще забезпечення продовольством і транспортом, а також про додаткову оплату вечірньої та нічної праці, але цього листа було переслано до офіційної профспілкової організації, і відповіді вони так і не отримали.

Навесні дирекція шахти оголосила, що мила немає не тільки в міських крамницях, а і на самій шахті. Замість нього шахтарям, яким треба було помитися після тривалої зміни під землею, видавали мийну рідину для чищення механізмів, від якої у них випадало волосся. У душовій не всі крани були справні, й під одним душем доводилося митися вчотирьох.

Врешті-решт один із шахтарів, Валерій Кокорін, почав збирати підписи під зверненням із низкою вимог, у тому числі щодо підвищення оплати праці в складних умовах, кращого забезпечення продовольчими товарами та підвищення рівня медичного обслуговування. На 8 липня звернення підписали п’ятсот шахтарів, але керівництво залишилося до нього байдужим. Коли Кокорін подав звернення до дирекції, то не отримав жодної відповіді.

Вранці 11 липня у шевяковських шахтарів нарешті урвався терпець. Коли над лісистими пагорбами за шахтою зійшло сонце, триста осіб прийшли на ранкову зміну, вдягли свої каски з ліхтариками, але відмовилися спускатися в шахту. Шахтарі денної та вечірньої змін так само з’явилися на роботу, переодягли-ся в робочий одяг, але відмовилися працювати. Наприкінці дня перед шахтою зібралися сотні шахтарів.

Коли смерклося, шахтарі стали відряджати емісарів до інших мєждуреченських шахт із проханням про допомогу. Ті прибували туди опівночі, під час перезмінки, й шевяковські події повторились і там. Геть усі шахтарі відмовлялися спускатися в шахти. Акція продовжилась і на початку ранкової зміни, а шахтарі загітували приєднатися до страйку ще й робітників автобази — водіїв вантажівок, що вивозили видобуте в шахтах вугілля. Опівдні 12 липня страйкували всі 17 великих підприємств міста.

Мєждуреченськ скоро почав нагадувати місто в облозі. Шахтарі довгими колонами вирушили зі шахт у навколишніх долинах до міста і стали табором на центральній площі, перед чотириповерховим будинком міськкому партії. Надвечір на площі зібрався тридцятитисячний натовп, і влада в місті перейшла від місцевого партійного органу до шахтарських страйккомів. Вуглекопи організували власні дружини, які закрили всі горілчані крамниці, а міліція погодилася співпрацювати із цими дружинами у підтриманні порядку.

Місцева влада, побоюючись, що страйкарі вчинять погром у місті, надала їм мікрофони та гучномовці, й ті із саморобної трибуни стали виступати з осудом подібних дій, тоді як інші шахтарі, до яких приєдналися дружини та діти, розпалювали вогнища для обігріву, готуючись провести тут ніч.

Цей заколот радянських шахтарів був раптовий і драматичний. Проте позбутися страху вдалося не одразу, адже саме страхом була позначена для радянських робітників ціла епоха.

ДОНЕЦЬК, 1980 РІК

Ми з Кевіном Клоузом із газети Washington Post приїхали до напівзруйнованого шахтарського селища у Панфіловському районі й пішли до житлового будинку, що самотньо стояв на краю зарослого бур’яном поля. Через дорогу від будинку виднілися побілені крейдою хати та поіржавілі металеві гаражі, а позаду вимальовувались у тумані величезні терикони.

Почався дощ, і голі гілки дерев, сірі хмари та ворони, що з карканням кружляли серед телеграфних дротів, додавали похмурості цьому занедбаному місцю.

Ми ввійшли до будинку і піднялися на четвертий поверх. Сюди, до квартири донецького шахтаря Олексія Нікітіна, нас запросила його сестра Любов Полудняк. Вона сказала нам, що Нікітін не повернувся додому. «Я боюся, що вони його схоплять», — додала вона.

Любов провела нас до кімнати Нікітіна, де ми деякий час чекали, відчуваючи дедалі більше занепокоєння. Нарешті ми вирішили спуститися вниз і почекати біля під’їзду.

У повітрі стояв запах вугільного пилу, а одягнені в чорне жінки з відрами біля колонки нагадували якусь картину з XIX століття, невідомо як перенесену в XX.

Тут одна за одною почали під’їжджати автівки, і скрізь довкола нас під стріхами гаражів зайняли позиції кадебешники. Дехто зі сусідок Нікітіна теж вийшов на ґанок і став поруч із нами.

Зрештою я попросив одну з них — низеньку згорблену жінку зі зморшкуватим обличчям і водянистими очами — подивитися, чи немає десь поблизу Нікітіна. Вона погодилась і повільно пошкандибала під дощем у кінець вулиці, повз кадебешників, що чекали, потім повернула за ріг і подивилася за будинками. За чверть години вона повернулась і сказала, що ніде не побачила Нікітіна. Це була погана звістка. Я вважав, що єдиним шансом Нікітіна уникнути арешту була можливість приєднатися до нас до того, як його схоплять.

Раптом одна із жінок звернула мою увагу на маленьку фігурку чоловіка в зеленому одязі й великому капелюсі, що майже закривав обличчя, — він наближався до нас зі сусіднього поля, і коли підійшов ближче, я побачив на його обличчі посмішку та з раптовим жахом вирішив, що це кадебешник, який іде повідомити нам, що Нікітіна заарештовано.

Проте, коли чоловік наблизився, я розгледів його краще.

«Ха-ха-ха, — засміявся Нікітін, знімаючи капелюха. — От дурні, подивіться тільки на них! Я цих кадебешників стільки разів обдурював, що тепер знаю — відсотків 70 із них треба звільнити. Вони ж там працюють лише заради грошей».

Ми обмінялися з Нікітіним рукостисканням і поплескали його по спині. Люди з КДБ стояли тепер у кінці вулиці й мовчки спостерігали. «О, тепер звільнять цілу купу людей, — сказав Нікітін. — Я їх добряче надурив, цих покидьків. Вони мені дошкуляли, знущалися з мене, а тепер хай обмірковують, як це я їх обкрутив навколо пальця. Їх звільнять не за те, що мене не впіймали, а за те, що не змогли перешкодити нашій зустрічі».

«Це вовки в людській подобі, — продовжував Нікітін, насолоджуючись своєю перемогою. — Вони збиралися схопити мене на вокзалі й запроторити просто до психлікарні. Вони чекали на пероні, а поруч був автомобіль