Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

із червоним хрестом, але я зробив коло, пройшов позаду потяга і втік до приятеля, а він дав мені інший одяг».

Ось так Олексій Васильович Нікітін успішно повернувся з Москви додому, в Донецьк, і на рідній землі зустрівся з двома іноземними журналістами.

Протистояння Нікітіна комуністичній владі почалося за багато років до того. Наприкінці 1950-х він пішов працювати на шахту «Бутівка» в Донецьку. Вступив до партії, рішуче налаштований боротися з «недоліками» в інтересах радянської влади, й спочатку керівництво шахти розглядало його як потенційного партійного лідера. Однак, працюючи у відділі вентиляції, Нікітін став перейматися порушеннями техніки безпеки, зокрема надто глибоким розташуванням вентиляторів у стовбурі шахти, й попередив про можливість вибуху.

Якийсь час дирекція терпіла Нікітіна через його відданість і дуже сумлінну працю, але в червні 1969 року сталася подія, яка змінила його життя.

Шахтарі «Бутівки» були залякані й безпорадні. Впродовж уже кількох місяців директор Віктор Савич практикував понаднормовий видобуток вугілля по неділях і включав це вугілля в план наступного місяця, щоби не виплачувати шахтарям преміальних надбавок. Це їх обурювало, і зрештою внаслідок відвертого свавілля Савича став назрівати бунт. Знаючи, що Нікітін завжди готовий обстоювати їхні інтереси, гірники обговорили з ним цю проблему, і він запропонував їм сформувати делегацію. Невдовзі група шахтарів на чолі з Нікітіним прийшла до Савича.

«Шахтарі — люди грамотні, — почав Нікітін. — Вони розуміються на графіках і знають, скільки вугілля відвантажують щодня. Вони з точністю до копійки знають, скільки їм належить до сплати, і знають, що мають право на 15-відсоткову надбавку».

На це Савич відповів, що платитиме стільки, скільки захоче, і виставив делегацію зі свого кабінету. Тоді гірники під керівництвом Нікітіна вдалися до звичного кроку — написали колективну скаргу до ЦК КПРС. Через кілька місяців до шахти завітав перший секретар обкому партії Володимир Дехтярьов і наказав виключити Нікітіна з партії. Інших шахтарів примусили відмовитися від своїх підписів під скаргою.

Відданий комуніст, Нікітін намагався домогтися відновлення в партії, але швидко виявив, що партійні органи Донецька не тільки не цікавляться правами трудящих, а і вважають активність гірників прямою загрозою собі.

Перший секретар Донецького міськкому партії Кубишкін сказав Нікітіну: «Ти захищаєш людей? Ти ж грамотний хлопець, учив історію, а там написано: ті, хто намагалися очолити маси, зрештою склали голови».

За вісім місяців після виключення з партії Нікітіна звільнили з шахти, й це стало початком тривалих пошуків роботи. У Донецьку було сорок вісім шахт, і скрізь були потрібні шахтарі, але Нікітін скоро переконався, що на всіх цих шахтах він був у «чорному списку».

Його думки почали набувати несподіваного напряму: «А що, як комуністи, — думав він, — лише вдають, що будують комунізм, а насправді створюють якесь суспільство катів? Що, як правова система є лише фасадом, за яким ховається країна, керована бандою фашистів, якихось піночетівських головорізів?»

Ця думка Нікітіну не подобалася, але він не міг її позбутися. Адже люди, які переслідували його за те, що він захищав робітників, називали себе комуністами. Він влаштувався працювати на півставки муляром і почав їздити до Москви шукати справедливості в приймальнях державних установ.

Впродовж двох років Нікітін відвідував Москву п’ять разів і вже впізнавав тих, хто, як і він, неодноразово звертався до цих приймалень. Він побачив, що жоден із цих людей за той час, поки він сам шукав справедливості в Москві, не поїхав зі столиці, добившись від влади задоволення своєї скарги. Навпаки — вони курсували назад і вперед — між ЦК, Верховною Радою та Генеральною прокуратурою, і на кожному етапі були змушені заповнювати дедалі більші за обсягом документи, доки їх — виснажених, зневірених і збентежених — не відсилали до тих самих місцевих органів, на які вони приїхали скаржитися.

Нікітін розмірковував, що робити далі. Він міг спробувати жити на випадкові заробітки й забути про вчинену з ним несправедливість, але це означало підкоритися місцевій мафії, а ця думка була для нього нестерпною майже фізично. Тож він вирішив просунутися в своїй боротьбі ще на крок.

П’ятнадцятого квітня 1971 року Нікітін блукав центром Москви, придивляючись до різних іноземних посольств з охороною на вході. До амбасади ФРН наблизитися було важко, турецька виглядала доступнішою, але Нікітін вирішив пошукати ще. Врешті-решт, проходячи повз посольство Норвегії, він помітив, що радянський охоронець дивиться в інший бік, і, скориставшись нагодою, прослизнув через браму.

Нікітіна прийняв молодий дипломат, який розпитав його і дав телефон американської амбасади. Вийшовши на вулицю, Нікітін зателефонував туди й поговорив із якимось дипломатом, який пообіцяв надіслати йому запрошення до запитання в поштове відділення на вулиці Горького.

Повісивши слухавку, Нікітін відчув величезне полегшення. Першою думкою було: якщо амбасада США виказала готовність йому допомогти, то ООН вже напевно прийде йому на допомогу. Він відчув себе практично вільною людиною.

Те, що це не зовсім так, з’ясувалося, коли Нікітін прийшов на пошту за своїм запрошенням. Там стояла довга черга, але нарешті він дістався віконця, назвав своє прізвище й спитав, чи немає листа. Несподівано для Нікітіна жінка у віконці відповіла, що є лише бандероль. Нікітін сказав, що чекає на листа, а не на бандероль. «Дивно, — сказала жінка, — є бандероль з Новочеркаська, а листа немає». Назва цього міста миттєво вразила Нікітіна як сигнал небезпеки. Новочеркаськ був місцем масової розправи з робітниками, що вийшли з протестом у 1962 році.

Нікітін пішов, але згодом знову повернувся на пошту. Жінка у віконці знову повторила йому, що на його ім’я прийшла бандероль. «Ні, — сказав Нікітін. — Тут, у Москві, живе мій близнюк. Це бандероль для нього. А я чекаю на листа з американської амбасади».

За два дні він знову завітав на пошту й спитав про свого листа. Цього разу йому відповіли, що немає ні бандеролі, ні листа. Збентежений і з поганими передчуттями, Нікітін пішов геть, і щойно за ним зачинилися двері пошти, як ззаду його схопили двоє чоловіків і заштовхнули в автомобіль, що чекав поруч. Спочатку його відвезли до відділення міліції, а потім до психіатричної лікарні, де співробітники КДБ допитали його, перш ніж дозволити повернутися до Донецька.

У наступні місяці Нікітін перебивався різними підробітками в колгоспах під Донецьком, але залишався під постійним наглядом КДБ, чиї агенти часто сиділи в автомобілі під будинком Нікітіна.

Зашморг довкола Нікітіна затягувався, і друзі почали його уникати. Йому здавалося, що арешт — лише питання часу.

Проте впродовж кількох місяців Нікітіна не чіпали. Небезпека залишалася туманною й