Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Анатолій Позняков працював у Москві слюсарем-замочником за 75 рублів на місяць. Коли він попросив про підвищення зарплатні, йому сказали, що його доля — «їсти зі свинячого корита». Він продовжував наполягати на своєму, і тоді його звільнили з роботи, й тепер йому доводиться жити на пенсію напівінваліда в розмірі 21 рубль на місяць.

Надія Куракіна розповіла, що пропрацювала 25 років в одному волгоградському ресторані. Дирекція регулярно відраховувала у неї та інших офіціанток певні суми зі зарплатні нібито за розбитий посуд, а потім замовляла новий для самої себе. В 1975 році Куракіна прилюдно висловила протест проти цієї практики, й була звільнена «за прогули».

Прес-конференція тривала до пізнього вечора. Резниченко не виступав, але його справу було викладено в документах групи.

Приблизно за тиждень після прес-конференції Клебанова затримали на вулиці й доправили до відділення міліції біля Пушкінської площі. Звідти двоє співробітників КДБ відвезли його на Курський вокзал і посадили на потяг до Донецька в супроводі двох міліціянтів. В управлінні КДБ в Донецьку Клебанову сказали, що його конфлікт із начальством шахти в Макіївці буде врегульовано. Його попросили тільки не повертатися до Москви. Клебанов погодився, і його відпустили, хоча двоє співробітників КДБ пішли за ним. Через якийсь час Клебанову вдалося вислизнути з-під нагляду й утекти до сусіднього міста, а за два дні він з’явився в Москві перед Центральним телеграфом.

У січні Клебанов скликав ще одну прес-конференцію, на якій оголосив про офіційне створення Незалежної вільної профспілки. На цей момент група зібрала підписи 70 людей, готових вступити в нову профспілку, і знайшла чималу підтримку в приймальнях — навіть тих, хто боявся.

Звістка про створення нової профспілки поширилася країною завдяки західним радіостанціям, і Клебанову почали надходити сотні листів до запитання на ім’я К-9.

Однак на цей час КДБ вже розпочав арешти. Двадцятого січня Резниченко сидів на Київському вокзалі та їв хліб із салом на розстеленій газеті «Правда», коли помітив двох міліціянтів, що йшли просто до нього. Вони перевірили його документи, а потім заарештували й доправили до Люблінського спецізолятору, де в камерах було набито по двадцять осіб. Через три тижні Резниченка відвезли назад на Київський вокзал і далі, під охороною, звичайним пасажирським потягом доправили до Одеси.

Коли потяг о 17-й годині прибув до Одеси, співробітники КДБ супроводили Резниченка до птахофабрики, де йому дозволили працювати, але не дали ліжка в гуртожитку. Три дні він спав там на одному ліжку з приятелем, а на четвертий продав свого годинника й повернувся до Москви.

У Москві Резниченко поїхав на Курський вокзал, а звідти електричкою — до Климовська, де сподівався знайти Поплавського. Проте коли він вийшов із електрички в Климовську, то побачив на платформі Варвару Кучеренко, члена їхньої групи. Вона сказала, що їй дали можливість повернутися на консервну фабрику в Махачкалі, де вона працювала, і стала переконувати Резниченка залишити цей рух. Проте він відмовився її слухати. Він знайшов Поплавського й дізнався від нього, що Клебанова в лютому заарештували.

Оскільки Клебанов опинився за ґратами, Резниченко з Поплавським стали відповідати на листи до Клебанова, що надходили на К-9. Працюючи поодинці, вони шукали нових учасників руху. Резниченко вишукував на вокзалах у натовпі чоловіків зі стиснутими кулаками або заплаканих жінок. Спочатку в профспілці було сімдесят осіб, але впродовж кількох тижнів після арешту Клебанова майже всіх їх відправили додому через загрозу арештів. Резниченку з Поплавським удалося залучити до профспілки ще сімдесятьох осіб.

Однак 13 березня КДБ наблизився впритул. Резниченко з Поплавським домовилися зустрітися о 10-й годині ранку на станції метро «Кузнецький міст», але Поплавський не з’явився на зустріч. Після майже годинного очікування Резниченко пішов до будівлі Центрального телеграфу, де його затримали співробітники КДБ. Його відвезли в аеропорт Домодєдово, посадили під охороною в літак і відправили назад до Одеси. В Одесі КДБ надав Резниченку приміщення для ночівлі, а наступного дня його повезли на птахофабрику і там відвели до гуртожитку. Коли він увійшов до кімнати зі своїм ескортом із КДБ, то побачив там кров на простирадлах, липку підлогу, залишки їжі на столиках і силу-силенну мух. Один із кадебістів висловив директору претензію, і той наказав прибрати в кімнаті. Частину ночі Резниченко провів там, але о 2-й годині зібрав свої речі, залишив радіо ввімкненим (щоби ввести в оману охоронців за дверима) й виліз надвір через вікно першого поверху.

Впродовж трьох діб він пересувався лише вночі, перетинаючи поля й уникаючи шляхів. Нарешті дістався якогось села, де сів на електричку й «зайцем» доїхав до Донецька, звідти — електричкою до Воронежа, потім до Мічуринська і нарешті до Рязані, де майже два місяці прожив у парку та на вулицях.

У Рязані Резниченко обходився хлібом і сіллю, на які заробляв гроші, здаючи порожні пляшки. Він також написав заяву на вісьмох сторінках до Брежнєва та заяви до президента Джиммі Картера і Генерального секретаря ООН Курта Вальдгайма. Врешті-решт він вирушив до Москви, а звідти — до Климовська, де розшукав квартиру Поплавського.

Дружина Поплавського розповіла Резниченку, що чоловіка було заарештовано, звинувачено у бродяжництві й засуджено до однорічного ув’язнення.

Резниченко повернувся до Москви, де влаштувався жити на стадіоні ім. Леніна. Впродовж двох місяців він був там єдиним мешканцем, завдяки чому відчував себе кимось на кшталт Робінзона Крузо. Потім, коли він сам опинився у в’язниці, то згадував ці місяці на стадіоні із ніжністю.

Коли настала осінь і прийшли холоди, Резниченко переїхав на Київський вокзал, де 8 жовтня був заарештований тим самим міліціянтом, який вже затримував його раніше. Його вже збиралися доправити до місцевого відділення міліції, коли оперативний черговий Феоктистов спитав, чи має він щось із собою. Резниченко показав йому звернення до Брежнєва, написане ним у Рязані. Там ішлося про «ганьбу червоним фашистам» і «ганьбу червоним убивцям», а також про те, що Резниченко відмовляється від радянського громадянства і вважає своїм президентом Джиммі Картера.

Прочитавши цю заяву, Феоктистов сказав, що вона дуже йому подобається, а потім передав її своєму керівникові, начальнику відділка, який повторив те саме. Феоктистов повідомив, що незабаром збирається до Міністерства внутрішніх справ і обов’язково передасть заяву міністрові, Миколі Щолокову, а той — Брежнєву.

Резниченка відвезли до Одеси, а потім — до відділення міліції поблизу птахофабрики. Було розпочато слідство за фактом бродяжництва та порушення паспортного режиму. Він відмовився співпрацювати зі слідством, пояснивши це «недовірою до червоних фашистів». Врешті-решт 21 грудня 1978 року Резниченка