Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Заступник директора оголосив Резниченку, що його звільнено.

«Раз так, — сказав Резниченко, — я спробую знайти справедливість через суд».

«Вперед. Я звільнив сотні таких, як ти, й нічого не сталося».

Резниченка охопив відчай, але незабаром він довідався, що профком не давав згоди на його звільнення, що робило його незаконним. Він звернувся до районного суду, і той прийняв його справу до розгляду. Однак заступник директора фабрики наказав Резниченку залишити гуртожиток. Насправді він мав право залишатися там, поки розглядається його справа, але адміністрація стежила за входом до гуртожитку й неодноразово намагалася не пустити туди Резниченка. Врешті-решт він вирішив піти з гуртожитку й тепер знав, що не зможе з’явитися на слухання своєї справи до суду, бо не отримає листівку з датою судового засідання, надіслану на адресу гуртожитку.

Резниченко вирішив поїхати шукати справедливості до Москви. Спочатку він прийшов до Верховної Ради. Один із тамтешніх чиновників, Федір Давидов, сказав, що направить скаргу Резниченка прокурору Одеської області, й порадив йому повернутися до птахофабрики та гуртожитку.

Проте коли Резниченко повернувся, начальство, як він і очікував, не пустило його до гуртожитку. День судового засідання вже минув. Резниченко пішов до місцевого прокурора, й той сказав, що судову справу буде поновлено, якщо він пояснить, чому не з’явився до суду.

Знову переночувавши в полі, Резниченко звернувся до Обласного управління юстиції, де був прийнятий співробітником на прізвище Коровкін, і розповів, що йому було наказано пояснити свою відсутність у суді. «Правильно, — відповів Коровкін, — якщо у Вас була для цього поважна причина, ми призначимо ще одне слухання».

Резниченко розповів Коровкіну, що був у Москві й обговорював свою справу зі службовцем Верховної Ради в той час, коли на адресу гуртожитку прийшла повістка. Але Коровкін ніби й не чув його. «Назвіть поважну причину, чому не були в суді, й ми її вивчимо», — сказав він. Резниченко попросив дати йому документальне підтвердження щойно сказаного.

«Я не дам Вам ніякого документа», — сказав Коровкін.

Тут Резниченко зрозумів, що в Одесі ніхто не збирається надавати йому жодної допомоги, тому залишив кабінет Коровкіна і знову вирушив до Москви. Цього разу у Верховній Раді його прийняв Совков, який замінив на посаді Давидова.

«Хто приймав Вас в Одеському управлінні юстиції?» — спитав Совков.

«Коровкін, начальник», — відповів Резниченко.

Совков зателефонував до Одеси й спитав Коровкіна про справу Резниченка. Нетерпляче вислухавши явні заперечення з того боку, він нарешті вигукнув: «Розгляньте справи!» І, кинувши слухавку, наказав Резниченку повертатися до Одеси.

В Одесі Резниченку довелося переночувати на вокзалі, а вранці він пішов на прийом до Коровкіна. Однак цього разу Коровкін сказав йому, що його справу вже переглянули й вирішили, що звільнення було виправданим. Як таке рішення могло бути ухвалене без судового засідання, залишилося для Резниченка таємницею. Він знову поїхав до Москви і знову був прийнятий Совковим.

Совков проглянув подані Резниченком документи й побубонів пальцями по столу.

«Вам що — подобається їздити до Москви?» — спитав він нарешті.

«Мені що — пику вам натовкти?» — не витримав Резниченко.

Совков відкинувся в кріслі й натиснув кнопку. Майже негайно відчинилися двері й ввійшов міліціянт. Тоді Совков додзвонився до Одеси й істерично закричав: «Я сказав, проведіть засідання суду!» Потім повернувся до Резниченка: «Їдьте до Одеси!»

Але цього разу Резниченко до Одеси не повернувся. Вийшовши з приймальні, він побачив на лавці навпроти двох осіб. Це були Віра Травкіна, що працювала в газетному кіоску в Києві, та інженер із Ташкента.

«Ви так сміливо розмовляли, — сказала Віра (вони з інженером усе чули крізь двері). — Ми були вражені. Як це Ви не боїтесь отак із ними говорити?»

«Вовків боятися — в ліс не ходити», — відповів Резниченко.

Травкіна пошепки сказала: «Послухайте, тут створюють організацію». І дала Резниченкові ім’я — Валентин Поплавський — та адресу в Климовську. Резниченко поїхав електричкою до Климовська, зустрівся там із Поплавським, і той розповів про організацію, яка захищатиме права трудящих. Він запропонував Резниченку зустрітися, якщо той хоче, наступного дня біля станції метро на «Пушкінській площі» о 9-й годині ранку.

Вони зустрілися о призначеній годині й попрямували до станції «Кузнецький міст», що неподалік від будівлі КДБ на площі Дзержинського. Резниченко побачив групку людей, в яких одразу розпізнав шукачів правди — за рішучим виразом обличчя та провінційним одягом. Серед них був один чоловік, який вирізнявся впевненою, діловою поведінкою. Це був Володимир Клебанов, шахтар із Макіївки.

Резниченко розповів свою історію, і Клебанов спитав, чи зацікавлений він приєднатися до цієї групи, мета якої — робота з подібними скаргами. Якщо їхні вимоги не будуть виконані, вони створять незалежну профспілку й організують прес-конференцію для іноземних журналістів. Якщо й це не допоможе, вони вимагатимуть колективного виходу з громадянства СРСР у зв’язку з тим, що не мають прав радянського громадянина.

На Резниченка Клебанов одразу справив велике враження. Ідея організувати незалежну профспілку здалася йому чудовою. Він сказав, що хоче долучитися. Клебанов привітав його зі вступом до групи й сказав, що завданням номер один буде організація колективних листів. Разом із іншими членами групи Резниченко почав складати листи та документи, в тому числі скарги до газет «Правда» та «Известия», популярних журналів «Огонек» і «Человек и закон», до ЦК КПРС, Генеральної прокуратури та Верховної Ради СРСР.

Члени групи зустрічалися щоранку о 9-й годині на вулиці Горького, біля Центрального телеграфу. Резниченко та інші почали також встановлювати перші контакти з іноземними журналістами, в тому числі зі мною та Гелом Пайпером із газети Baltimore Sun.

Емісари групи відвідували вокзали та приймальні, швидко збираючи потрібні підписи. Після місяців, а подекуди й років розчарувань, члени групи нарешті почали відчувати, що є якась надія.

Органи влади не відповідали на колективні клопотання, тож зрештою була призначена дата прес-конференції, і ми з Гелом і Девідом Шіплером із New York Times зустрілися з Клебановим і Поплавським у центрі Москви. Разом з іншими членами групи ми поїхали на метро до станції «Текстильники» на околиці Москви, й там, у квартирі в одному з будинків поблизу, на нас чекала решта групи Клебанова.

Клебанов розповів про свій досвід. У 1968 році, ставши старшим майстром зміни на шахті ім. Бажанова, він почав відмовлятися відряджати гірників до шахти за відсутності чи несправності засобів безпеки. Результатом цього стали утиски адміністрації шахти.

Поплавський раніше очолював адміністративно-господарський відділ на заводі залізобетонних конструкцій у Климовську, і був звільнений за відмову вписати догану в