Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

психлікарні або ж Федорова замовить її вбивство, щоби позбутися Бойка й раз назавжди вирішити це квартирне питання. Взагалі найімовірнішою здавалася перспектива опинитися в психіатричній лікарні.

Мартова та Уразбаєва вирішили не чекати, поки їх схоплять. Вони поїхали до Москви — шукати допомоги в приймальнях. Прибувши до столиці, жінки пішли до приймальні ЦК КПРС, де були прийняті Рудаковим, який розмовляв із ними три години й виглядав співчутливим. Він зателефонував до Дніпропетровського міськкому партії та сказав: «Скільки це може тривати? Зробіть щось, інакше ми відрядимо комісію».

Насправді Мартова та Уразбаєва не дуже повірили в запевнення Рудакова, але в них не було грошей, щоби залишатися в Москві, тож 6 квітня вони повернулися до Дніпропетровська.

Щоби позбутися Мартової та Уразбаєвої, Федоровій була потрібна лише підстава для їхнього звільнення з фабрики, й коли жінки втекли з Дніпропетровська, щоб не потрапити до психлікарні, їхня самовільна відсутність на роботі дала Федоровій таку підставу.

Чотирнадцятого квітня обом жінкам було наказано наступного дня з’явитися на засідання профкому, де мало розглядатися питання про їхнє звільнення.

Мартова та Уразбаєва не вийшли на роботу. Вони знали, що за їхньої відсутності їх не можуть звільнити. Тим часом вони обмірковували, куди звернутися по допомогу і зрештою вирішили піти до Бойка.

Щойно вони зайшли до приймальні обкому, як зі свого кабінету вийшов Бойко. Мартова кинулася до нього. «Мене до вас не пускають», — сказала вона. Але Бойко, впізнавши її, відвернувся.

Тепер Мартова зневірилася й у Бойку. Вона зрозуміла, що він не збирається кидати виклик усій місцевій партійній мафії через правове питання. Вони з Уразбаєвою втратили будь-яку надію й у відчаї вирішили знову поїхати до Москви.

Проте цього разу вони дали собі слово зустрітися з іноземними журналістами, й під час цього їхнього останнього перебування в Москві мене і познайомили з ними — просто біля мого офісу на Кутузовському проспекті. Назагал Мартова та Уразбаєва провели в Москві три тижні, але не домоглись успіху в приймальнях, і їхні поїздки почали втрачати сенс, тим більше, що обом жінкам доводилося утримувати сім’ї, і вони не мали, на що жити.

Пізніше я зустрівся з ними на квартирі когось із віддалених родичів Уразбаєвої, і жінки розповіли мені свою історію. Я мало чим міг їм допомогти, і врешті-решт їм не залишилося нічого, як повернутися до Дніпропетровська й фабрики «Дніпрянка», де їх через короткий час звільнили. Потім вони розповідали мені по телефону, що зверталися до суду Індустріального району, де розташована фабрика, але суд відмовився розглядати їхню справу.

Ця історія двох жінок переривається на тому, що їм довелося здавати свої речі до ломбарду, щоб якось вижити. До Москви вони більше не приїжджали, а на мої дзвінки не відповідали, тож їхня подальша доля невідома.

Одного тихого весняного дня Петро Резниченко ввійшов до контори птахофабрики в Первомайському — селищі, розташованому за 60 кілометрів від Одеси, та вручив начальниці відділу кадрів своє призначення на роботу, видане одним із райкомів партії в Одесі. Резниченку була потрібна робота, і, зважаючи на поданий ним документ, жінка не могла відмовити йому в прийомі, хоча вираз її обличчя ясно свідчив про те, що їй хочеться саме цього.

Кадровичка сказала Резниченку, що він не може розпочати роботу без інструктажу з техніки безпеки, а відповідальний за це інженер зараз у від’їзді. А доки він не почав працювати, він не може оселитися в гуртожитку. За цих обставин Резниченку нічого не залишалося, як байдикувати цілий тиждень, ночуючи в полі. Коли повернувся інженер, він підписав Резниченку документи без жодного інструктажу. «Правила вивчиш під час роботи», — сказав він.

Коли Резниченко повернувся до відділу кадрів із підписаними документами, жінка спитала його: «А де фото для перепустки?»

«У мене немає фото», — сказав Резниченко.

«Тоді вам треба поїхати до Одеси й сфотографуватися». Резниченко втратив самовладання. Впродовж семи днів він чекав на повернення інженера, і за весь цей час кадровичка жодного разу не згадала, що потрібна фотографія. «Слухайте, Ви! — сказав він. — Ви безграмотна й бездушна жінка!» Та теж розлютилася: «Ви тут не працюватимете, хоч би там що!»

І все ж таки коли Резниченко повернувся з Одеси з фотографіями, помічниця кадровички оформила його на роботу, й він отримав місце в гуртожитку, тож тепер мав притулок.

Його поставили працювати на конвеєр, який збирав яйця з курячих кліток і доправляв до пункту збору. Проте Резниченко помітив, що в шістьох клітках бракує дротяної сітки для утримання яєць, і вони падають на підлогу. Наприкінці дня на підлозі утворився товстий шар розбитих яєць. Коли Резниченко спитав бригадира, чому ніхто не відремонтував сітки, той наказав йому прибрати яйця з підлоги.

«Може, полагодите клітки?» — натякнув Резниченко.

«У мене поперек болить», — відповів бригадир.

«А за що Вам платять? — спитав Резниченко. — За доноси чи просто за підлабузництво?»

Наступного дня Резниченко сам полагодив клітки в своїй робочій зоні, а пізніше, під враженням катастрофи з яйцями, заговорив із іншими робітниками про різницю між СРСР і США.

«В капіталістичному світі жоден бос не став би тримати на роботі таких працівників, — сказав він. — А тут варто показати себе підлабузником, і тебе тримають — за рахунок мене та всіх решти».

«А що тобі відомо про капіталістичний світ?» — спитав один із молодих робітників. Резниченко запитав його, скільки він заробляє. Той відповів, що 130 рублів. «В Америці, — сказав Резниченко, — ти заробляв би від двох із половиною до трьох тисяч доларів. А тепер поміркуй, що ти можеш купити на рубль і що — на долар».

Робітники, схоже, були вражені.

«За відповідями на всі запитання просто звертайтеся до мене», — сказав Резниченко.

На четвертий день роботи Резниченка на птахофабриці головний механік Ігнатьєв, побачивши його, почав гримати: «Ти чого тут командуєш?»

У своїй зоні Резниченко полагодив клітки, але в інших секціях, по всьому цеху, яйця продовжували падати на підлогу й розбиватися. Він підвів механіка до купи розбитих яєць на підлозі: «Подивіться на це».

«Забирайся геть із цеху!» — несамовито заволав Ігнатьєв.

Резниченку не залишалося нічого іншого, як залишити фабрику й повернутися до гуртожитку. Ввечері під його двері підсунули записку з наказом з’явитися наступного ранку на комісію птахофабрики. Вранці він постав перед комісією, очолюваною заступником директора, який спитав Резниченка, чому він залишив роботу. Той відповів, що так наказав йому Ігнатьєв, і описав, що сталося після того, як він показав Ігнатьєву розбиті