Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

class="p1">Впродовж наступних восьми місяців слідча районної прокуратури й приятелька Федорової Журавльова щодня викликала Мартову телефоном до відділення міліції та вимагала зізнатися в крадіжці тканини.

Розслідування відбирало в Мартової весь вільний час. Справу було закрито лише після того, як вона поскаржилася Генпрокурору СРСР. Обласна прокуратура перевірила дії Журавльової і відсторонила її.

Потім Мартова стала писати посадовцям Дніпропетровської області листи з проханням надати обіцяну квартиру. Вона зверталася до профспілок, до міськради та партійних організацій, однак швидко переконалася, що бореться зі справжньою місцевою мафією.

За законом, при визначенні права Мартової на більшу квартиру мали враховувати всіх чотирьох її дітей, попри те, що один із синів служив в армії, а інший вчився в Одесі. Проте в кожній установі Дніпропетровської області їй казали, що вона не має права на велику квартиру, бо має лише двох дітей. Мартова швидко зрозуміла, що місцеві чиновники просто телефонують один одному, змовляються й повторюють одне й те саме.

Минав час, і напруга цієї боротьби стала позначатися на чоловікові Мартової Василі Ситих: він став апатичним, вони з Мартовою сварилися через речі, які до того ніколи не були для них важливими. Діти жили своїм життям, він — своїм, і одного разу, повернувшись додому з роботи, Мартова виявила, що Ситих пішов.

Ця подія дуже пригнітила Мартову. І все ж таки вона вирішила продовжувати свою боротьбу. Вона знайшла підтримку в Уразбаєвої, яка не лише підбадьорювала її, а і часто реально підтримувала, підписуючи скарги разом із Мартовою.

Минали роки, й Мартова стала звичною фігурою в приймальнях Дніпропетровської міськради та ради профспілок, але із часом її зусилля набули суто ритуального характеру. До її квартири вселилася Федорова, й Мартова втратила будь-яку надію.

Проте в грудні 1980 року сталося дещо несподіване. У відповідь на одне з клопотань Мартової голова Дніпропетровської облради Володимир Бойко призначив комісію для розгляду її скарги, й ця комісія, на її подив, дійшла висновку, що вона має право на велику квартиру.

Це рішення було першою позитивною офіційною відповіддю за п’ять років, і воно сповнило Мартову надією. Але насправді воно лише підготувало ґрунт для остаточної конфронтації з Федоровою.

Доки Мартова боролася сама, Федорова могла цим не перейматися. Але тепер, коли її підтримав Бойко, все змінилося. Як голова Дніпропетровської облради Бойко міг віддати перевагу дотриманню законності, і, якби він ухвалив рішення про право Мартової як матері великої сім’ї на більшу квартиру, це було б визнанням того факту, що їй було відмовлено в цій квартирі незаконно й за це хтось має буде покараний — можливо, Рясуй і сама Федорова.

Перша ознака того, що Федорова готується до рішучих дій проти «дисидентів» в очолюваному нею колективі, з’явилася 22 січня 1981 року, коли Мартова та Уразбаєва прийшли на роботу. Бригадирка скликала робітниць і оголосила, що від рулону тканини було відрізано шматок.

Крадіжки не були чимось незвичайним на фабриці, але таких публічних оголошень досі не практикували. Впродовж наступних двох тижнів усі бурхливо обговорювали, що буде далі. Шостого лютого Уразбаєву викликали на допит щодо крадіжки тканини, й вона побачила в ролі слідчого Журавльову, яку відновили на посаді. Після допиту Уразбаєвій дозволили піти, але 18 лютого на фабриці відбулися загальні збори, на яких Журавльова звинуватила Уразбаєву в крадіжці.

«Вона винна, — сказала Валентина Тальян, начальниця Уразбаєвої. — Вона краде щодня».

Двадцятого лютого, в атмосфері зростання напруги, Журавльова вдерлася до цеху в супроводі двох жінок у важких пальтах. Жінки підбігли до Уразбаєвої, а Журавльова гримнула: «Хапайте її!» Уразбаєва закричала, вирвалася від жінок і вибігла з цеху.

Журавльова поквапилася до телефону, щоби викликати міліцію, й Уразбаєва побігла до виходу з фабрики. Але там охоронець крикнув їй: «Ховайся! Вони оточили фабрику!» Жінка побігла в протилежному напрямку, зрештою сховавшись десь на території фабрики, яка все ще добудовувалася. Мартова тим часом одяглася й залишила фабрику через головний вихід. Але коли вона опинилася на вулиці, її схопили міліціянти й силоміць посадили до машини.

Мартову відвезли до відділення міліції, де вона побачила тих самих двох жінок, що намагалися схопити Уразбаєву, й помітила, що під верхнім одягом у них білі халати.

Один із міліціянтів відвів Мартову до Журавльової. «Ви мені не потрібні, — сказала та. — Мені потрібна Уразбаєва. Ви тут як свідок і маєте підписатися під заявою, що бачили, як вона відрізала шмат тканини».

«Я не підписуватиму, — сказала Мартова. — Я відмовляюся підписуватися під брехнею».

«Потім підпишете, — відповіла Журавльова. — Ми Вас примусимо. А що стосується Уразбаєвої, то її заберуть до психлікарні, бо вона божевільна».

О 15-й годині, коли на фабриці завершилася перша зміна, Уразбаєва вибралася зі своєї схованки й пішла на квартиру до Мартової, куди невдовзі повернулася й вона сама. Обидві жінки були приголомшені. Вони розуміли, що лише втеча Уразбаєвої допомогла їй (а може, і їм обом) уникнути запроторення до психіатричної лікарні. Але вони не знали, що робити далі, й зрештою вирішили, що їм нічого не залишається, як продовжувати ходити на роботу.

Впродовж наступних кількох днів на фабриці панував підозрілий спокій. Але 9 березня було здійснено другу спробу затримати Уразбаєву. Того дня міліцейська машина чекала біля дверей фабрики. О 15-й годині, коли Уразбаєва виходила з роботи, троє чоловіків схопили її під руки й відвезли до приміщення, що охоронялося, а потім пішли заарештовувати Мартову.

Саме в цей час вдома у Мартової перебував її син Станіслав, який приїхав із армії у відпустку. Уразбаєва, на кілька хвилин залишившись в кімнаті сама, скористалася цією нагодою, щоби зателефонувати Станіславу і попросити його прийти до міліції. Коли охоронці виявили це, вони вимкнули всю телефонну мережу фабрики.

Коли Мартова прийшла на другу зміну, її затримала міліція, і їх із Уразбаєвою привезли до відділення, на допит до Журавльової. Однак під час допиту Уразбаєва розчинила навстіж двері кімнати й побачила сина Мартової, який щойно приїхав до відділення. «Стасик! Стасик!» — вигукнула вона.

Зрозумівши, що це син Мартової, Журавльова відпустила жінок. Втім, ця друга невдала спроба затримання не заспокоїла їхніх нервів. Одинадцятого березня Станіслав повернувся до своєї військової частини, й майже негайно переслідування почалися знову. Мартову викликали на засідання профкому, де Федорова оголосила її злодійкою. Мартова спитала, коли їй повідомлять письмово, що вона злодійка й тому не отримає квартири. Їй сказали, що вона довідається про це 16 чи 17 березня.

Ситуація стала критичною. Міліцейські машини щодня чергували біля фабрики, й Мартова боялася, що їх із Уразбаєвою заберуть до