Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

не хапала людей і не доправляла їх до психіатричних лікарень. Одного дня подруга Ромашової взяла її з собою на зустріч із однією шукачкою правди — Катериною Арсеньєвою, яка збирала підписи під петицією з протестом проти несерйозного ставлення органів влади до скарг. За лічені тижні їй вдалося зібрати п’ятсот підписів.

Ромашова теж поставила свій підпис під петицією, а за кілька днів приєдналася до демонстрації шукачів правди біля Ради Міністрів. Один із посадовців погодився організувати їм потрібні зустрічі, вони відбулися наступного дня, і чиновники, на подив шукачів правди, виявилися дуже лагідними.

Однак минали тижні, а від Ради Міністрів не надходило жодних звісток. Нарешті Ромашова отримала листівку з повідомленням, що її скаргу розглянуто й визнано безпідставною. Аналогічні листівки були отримані й рештою учасників тієї демонстрації. Після цієї невдачі з пошуком справедливості в Раді Міністрів Ромашова вирішила зробити конче потрібний їй перепочинок.

Проте 16 жовтня вона отримала повістку до суду. Сараєв не припинив бомбардувати офіційні установи листами, в яких наполягав на фіктивності шлюбу Ромашової, й органи, які виявили так мало цікавості до її обвинувачень Чупракова у здирництві, дуже охоче зайнялися дослідженням підозри в укладенні фіктивного шлюбу заради прописки у Москві.

Одного ранку Ізотов зустрів Ромашову в редакції «Гласності» й попередив, що міліція приходила по неї до його квартири й що її оголошено у всесоюзний розшук. Після цього Ромашова припинила свої намагання знайти справедливість у приймальнях державних установ.

Боротьба Ромашової за справедливість була справою принциповою, але тепер вона зіткнулася з безпосередньою загрозою. У листопаді Ждановський районний суд визнав її шлюб недійсним. Вона звернулася до міського суду, який повернув справу до районного. Ізотов написав заяву, в якій наполягав на законності шлюбу з Ромашовою. Однак районний суд проігнорував цю заяву і став готувати розгляд справи та наступне ймовірне вислання Ромашової з Москви.

Одного березневого дня 1981 року Надія Мартова працювала за в’язальною машиною на трикотажній фабриці «Дніпрянка» в Дніпропетровську, коли біля неї зупинилася одна з колег і сказала, що її викликають до актової зали, де проходить засідання профкому фабрики.

Мартова підвелася й пішла довгим коридором до актової зали, де на неї чекали керівники фабрики, включно з директоркою Ольгою Федоровою та головою профкому Всеволодом Рясуєм. Шість років тому Мартова стала об’єктом цькування на фабриці через те, що наполягала на своєму праві на велику окрему квартиру як мати чотирьох дітей.

Коли Мартова сіла, Федорова повідомила, що отримала листа з облради з проханням дати Мартовій квартиру. «Я розглянула таку можливість, — сказала вона, — але не збираюся цього робити, бо Мартова — злодійка й постійно пише скарги. Через неї ми не можемо працювати. Мартову треба звільнити, а не квартиру їй давати».

Наступним виступив Рясуй. «Мартова має право на велику квартиру, — сказав він. — У неї велика сім’я, а син служить у Радянській Армії. Але ми не дамо їй квартиру, бо вона весь час скаржиться. У Польщі зараз страйки, люди там не хочуть працювати. У нас тут теж є такі люди, й ми не терпітимемо їх. Ми їх позбуватимемося».

Це обвинувачення Мартової стало підсумком тривалого процесу її зусиль покращити свої житлові умови. Невдовзі після того, як вона почала працювати в’язальницею на фабриці «Дніпрянка», директор Борис Чернявський сказав Мартовій, що виділену фабриці чотирикімнатну квартиру буде надано їй. На той час вона з дітьми та другим чоловіком, шахтарем на пенсії Василем Ситих, жили в двох крихітних кімнатах із кухнею. Проте незабаром після цієї розмови Чернявський звільнився, й директором стала його колишня коханка Федорова.

Минав місяць за місяцем, а Мартова нічого не чула про обіцяну квартиру. Вона стала звертатися з цим питанням до профкому підприємства, але там від неї щоразу відкараскувалися. Тоді вона вирішила зайти до міськради Дніпропетровська і там довідалася, що квартиру вже передано фабриці.

Ця новина дуже занепокоїла Мартову. Якщо квартиру було передано фабриці, її мали надати їй, тож вона запідозрила, що квартиру забрав хтось інший. І скоро від однієї з робітниць Мартова почула, що квартиру привласнила Федорова.

Мартову охопило почуття безпорадності. І все ж таки вона пішла до Федорової. Намагаючись стримувати емоції, вона сказала директорці, що квартира призначалася їй як матері великої родини. Втім, на Федорову це не справило враження. «А хто винний, — спитала вона, — що ви народжуєте стільки дітей, примножуючи бідність у Радянському Союзі?»

Мартова стала розмірковувати, що робити далі. Шестеро осіб не могли вічно жити в двох кімнатках, але вона побоювалася помсти Федорової в разі спроби відстояти свої права. Схоже було, що єдина надія — це спробувати вирішити питання за межами підприємства, можливо — в якійсь загальносоюзній установі в Москві, але Мартова не мала жодного уявлення, чи буде таке звернення за справедливістю успішним.

Ще кілька місяців Мартова зважувала, чим може для неї обернутися виклик, кинутий Федоровій, і врешті-решт вирішила шукати справедливості в Москві. Остаточно переконав її досвід іншої в’язальниці, Тетяни Уразбаєвої.

Уразбаєва була однією з тих, хто допомагав будувати фабрику «Дніпрянка». Вона найнялася на будівництво в 1969 році, і їй пообіцяли, що вона однією з перших отримає окрему квартиру. Проте коли вона вже почала працювати швачкою на фабриці, то виявила, що офіційна черга на квартири не дотримується. Уразбаєва поїхала до Москви й поскаржилася в Міністерство легкої промисловості. Міністерство відрядило комісію для перевірки ситуації, внаслідок якої робітники одержали перемогу над адміністрацією (що було рідкісним випадком), й певна кількість робітників, включно з Уразбаєвою, отримали квартири.

Мартова знала, що успіх Уразбаєвою був радше винятком, але за кілька тижнів після розмови з Федоровою вона взяла відпустку за свій рахунок і вирушила до Москви.

Куди йти в столиці, вона собі не уявляла, але врешті-решт вирішила піти до Міністерства оборони, бо один із її синів саме почав служити в армії. У приймальні вона пояснила зміст своєї скарги, і її провели до сусіднього кабінету, де вона з великим здивуванням побачила Дмитра Установа, міністра оборони СРСР. Мартова розповіла йому свою історію, й він пообіцяв надіслати запит до місцевих органів влади в Дніпропетровську, засвідчивши таким чином зацікавленість міністерства в цій справі.

Мартова повернулася додому, але вже незабаром виявила, що запит міністерства оборони лише розлютив керівництво фабрики. Одного вечора, коли вона виходила з фабрики після другої зміни, її зупинив охоронець і попросив показати сумку. За кілька днів після того її викликали до місцевої міліції, де сказали, що в її сумці було виявлено рулон вкраденої тканини.