Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр iз Юрківки

– Уявляю собі, що вони там вироблятимуть, – хитала головою мама.

– Двоє лобуряк на голову старенькій жінці, – і собі докидав тато. І тільки моя бабуся підтримувала нас.

– Не такій уже й старенькій, – казала вона. – Ми з нею однолітки.

І тепер, коли я згадав про Митькову бабусю, то миттю повернув до друга своє, як то пишуть, «радісно-збуджене» обличчя.

– Ти гадаєш?

– Та я певен цього.

– Але чому?

– А де ж ми, на твою думку, будемо збирати отих любих хрущиків і метеликів? Щось давненько я вже не бачив у нашому місті довгоносиків. А ти? Може, ти знаєш, на якій вулиці вони оселились? Тоді нам не треба нікуди їхати.

Надія у вигляді колекції пронизаних шпильками жучків заграла перед моїми очима.

– Митьку, ти геній!

– Ну, не зовсім, – скромно потупив очі мій приятель, – але дещо отут, – він постукав пальцем себе по лобі, – маю!

– Не така вона вже й старенька, – стояла на своєму моя бабуся: їй теж було нелегко підтримувати нас.

Ми вп’ятьох сиділи на кухні – бабуся, мама, тато, Митько і я, вкотре обговорюючи, чи можна нам з Митьком їхати. Дідусь сидів у вітальні перед телевізором із газетою в руках. Він ніколи не втручавсь у сімейні проблеми, і за це я був йому тільки вдячний.

Адже коли б він вирішив пристати до когось, то ще невідомо було, чи до нас із бабусею, чи до тата з мамою.

– Хоч і не старенька, – мовив тато, – а коли б вам, мамо, вони обоє сіли на шию на три тижні, то хто знає, якої б ви заспівали.

– О, я була б тільки щасливою, – не здавалася бабуся. – Село, річка, ліс, два юних джентльмени. Певно, я знову відчула б себе молодою.

– Боюсь, що ненадовго, – обізвалась мама. – Господи, як ви мені вже набридли з цим селом!

– Невже ви хочете, Оксано Павлівно, – втрутився нарешті в розмову й Митько, – щоб ваш син, а заодно і його найкращий приятель ціле літо нудились у місті, де все кругом – і пилюга, і розжарені спекотні вулиці – навіває сумні думки і сприяє передчасному старінню наших організмів? – (Цю промову він підготував заздалегідь). – А хіба існує кращий відпочинок, ніж там, у селі, злитися з природою після важкої праці й успішного закінчення п’ятого класу?

– Не дуже-то ви й перепрацювались, – кволо посміхнулася мама.

– Хоч би як там було, – вів своє Митько, – дітям потрібен відпочинок. До того ж як інакше ми виконаємо важливе завдання із зоології?

– Яке ще там завдання?

– Хіба Сергій вам нічого не казав? Адже вчителька звеліла нам – мені та йому – зібрати найкращу колекцію жучків і метеликів. «На вас, – каже, – хлопці, вся надія!»

– Так уже й сказала? – засумнівався тато.

– А того, хто не принесе першого вересня колекцію до школи, не переведуть у шостий клас.

– Так уже й не переведуть? – не повірила мама, але видно було, що Митькові слова таки надщербили її несхитність і стрілка маминої впевненості гойднулась у наш бік.

– А може, просто двійку поставлять, – не здавався Митько. – А кого порадує двійка у перший же день навчання? Це на весь навчальний рік може настрій зіпсувати.

– Еге ж, – знов усміхнулась мама, – вам зіпсуєш. Господи, як ви мені вже набридли! Ну, то як? – звернулась до тата.

Я відчув, що дмухнуло сприятливим вітром.

– Та хай уже їдуть, – одмахнувся він. – А то ж спокою не даватимуть ціле літо. Тільки щоб бабусю слухали.

– Ура! – закричали ми й вибігли з кухні, але в передпокої на мить затримались.

– Чула? Чула? – сміявся тато. – «Передчасному старінню наших організмів», га?

– А як тобі оце, – вторувала йому мама: – «На вас, хлопці, вся надія». Ну й молодці!

– І настрій у них на цілий рік зіпсується!

– Ех ти, – закинув я Митькові, – то це ж вони з нас глузують!

– Ага, – почухав він потилицю, – переборщили трохи. Ну та нічого. Головне – мета досягнута.

– Та й справді, мета досягнута, – ляснув я свого друга по плечу. – То коли їдемо?

– Їдемо?… Післязавтра. Треба ж іще зібратись.

* * *

– Не виходьте на зупинках із вагона, – кричала услід поїздові мама.

– Зразу ж дайте телеграму, – не відставала од неї бабуся.

– І не здумайте їсти ковбасу. Влітку вона може зіпсуватись, – і собі гукала Митькова мама.

Ми чесно дотримувались усіх обмежень, які наклали на нас батьки: не висовувались із вікна – бо може продути; не стояли в тамбурі – можна випасти; не виходили на зупинках – можна відстати; не виймали гроші з кишень – можуть украсти; не їли ковбаси чи, не дай боже, консервів – можна отруїтись. Якщо оголосити весь список заборон до кінця, то виникне запитання, що ж зрештою таки можна робити.

– Чай будемо? – запитав увечері провідник.

– О-о! Чай! – заволав наш супутник, голомозий дядько, який до цього сидів, втупившись у книжку. – Звичайно, будемо! Три, ні, – чотири склянки!

– Секундочку. А ви, хлоп’ята?

– Чай? Чай… – зашепотів Митько. – Здається, про чай нічого не казали.

– Будемо, – відповів я, заглянувши у свій записник, де матуся власноручно записала всі «не можна»: чаю в тому списку не було. – Дві.

– Дві! – скрививсь дядько. – Та що для таких організмів по якійсь склянці на брата? Ви знаєте, що чай навіть космонавти замість води п’ють? А ви ж хочете бути космонавтами?

Ми космонавтами бути не хотіли і цим, очевидно, дуже засмутили дядечка, бо він одвернувсь од нас і потім, поки пив свої чотири склянки, поглядав кудись у вікно.

– Образили людину, – прошепотів я Митькові.

– Чому це?

– А може, він сам хотів бути космонавтом, може, це мрія його дитинства?

– Може, він і є космонавт? – раптом запитав Митько, уважніше приглядаючись до дядька. – Хоча ні, – додав по хвильці. – Вони лисими не бувають.

– А цей полисів під час якогось випробувального польоту.

– А черево?

Справді, проти черева заперечувати було важкувато, і ми вирішили, що наш супутник обіймає скромнішу посаду.

Врешті Митько не витримав і запитав:

– Дядю, а ви б хотіли бути космонавтом?

Відповідь нас розчарувала, проте й поклала край всіляким припущенням. Змірявши нас зневажливим поглядом, дядько сказав:

– Іще чого, – і знов одвернувсь до вікна.

– Ні, такий не полетить, – прошепотів Митько.

– Та й по ньому зразу видно, – погодився я.

Спати ми поклалися на горішніх лавах.

– Лягай грошима до стіни, – шепнув мені Митько.

За інших обставин остання Митькова фраза прозвучала б навіть незрозуміло. Але тільки не зараз. Гроші в нас обох були в правих кишенях штанів.

Мені довелося лягти долілиць.

Дорога,