Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр iз Юрківки

Стали ми харчі якісь шукати. Знайшли цукру, а чай шукали-шукали – ніде нема.

– Яка різниця, – Митько каже, – із заваркою чи без. Однаково вода. Коричнева тільки. І так вип’є.

Скип’ятили воду, вкинули цукор у склянку. Приносимо Сашкові:

– Пий.

Сьорбнув він трохи.

– Не хочу, – каже. – Голова болить.

– Це в нього від голоду, – здогадавсь я. – Ми тобі зараз усі втрьох картоплі почистимо. Ти як любиш, смажену чи варену? А щоб не нудьгував, включимо магнітофон.

– Не треба, – він нам якось дивно відповідає, – ніякого магнітофона, і картоплі я не хочу вашої.

– Здається, час нам уже додому, – поглянула Наталка на двері.

– Додому! – блимнув на неї Митько. – І полишити хворого товариша? Може, тобі заспівати? – допитується в Сашка.

– І співати не треба!

– Може, затанцювати ще разочок? Нам не тяжко.

Тут Сашко як затруситься.

– Не треба, – кричить, – мені ваших танців, і нічого не треба! Облиште мене! Лежала собі людина і горя не знала. У мене і так уже температура піднялась. Я тепер, мабуть, іще місяць лежатиму.

Тепер ми таки зрозуміли, чого він хоче, і почали вдягатись.

– Ну, ти бачив таке? – мовив Митько вже надворі. – Друзі прийшли до нього, не шкодуючи ні сил, ні часу, розважити, щоб йому сумно не було, нагодувати, а він після цього нас, можна сказати, виганяє. Не буду більше його відвідувати. Хай собі книжки читає. Нахаба та й годі.

Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера

Не велика, проте не дуже й мала повість, написана Сергієм Стеценком, свідком ma безпосереднім участником, усіх подій.

Розділ І

Зоологія і комахи. «Відпустіть нас до бабусі!»

Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки та зоології Ірина Семенівна.

Після того як усі вчителі виказали свої радісні сподівання з приводу нашого успішного навчання і ще кращої поведінки в майбутньому і підбили не для всіх радісні підсумки за цей рік, слово взяла ботанічка:

– Любі дітки! – вона завжди казала «дітки» чи «діточки». – Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих добрих побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати – вчитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому й трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати ботаніку, а згодом і зоологію, перейдемо до глибшого розуміння світу, що оточує вас.

Тут вона помовчала і мрійливо подивилася кудись у стелю. Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голову над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами.

– Так от, любі діточки, – правила далі ботанічка, – для того, щоб збудити вашу цікавість, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах.

– Ого, – перебив її Шумило. – Та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити.

– Невже ти залишишся таким самим і в шостому класі? – запитала вчителька, ніби вона сподівалася на щось інше. – А побоювання твої безпідставні. До речі, ви знаєте, що багатьох шкідників сільського господарства і зелених насаджень треба винищувати? Восени всі принесете свої роботи до школи. Я їх заберу до зоологічного кабінету. Кращі підуть на шкільну виставку.

Тепер і я згадав стоси невеликих коробок зі скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.

– А можна вдвох збирати одну колекцію? – схопився з місця Митько.

– Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою. Ти хочеш разом із Стеценком? – зиркнула на мене.

– Еге ж.

– То робіть, – зітхнула вчителька. – Тільки не так, як у минулому році.

Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Мишко знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившися, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, точніше, рідного, але нетутешнього, бо містив зразки Далекого Сходу, і належав навіть не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів.

А по-третє, з’ясувалося: приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі.

– Чому тобі та колекція муляє? – запитав я Митька, коли йшли додому. – І звідки така зацікавленість?

– А ти не здогадуєшся?

– Ні.

– Ніскілечки?

– Та кажу ж, що не здогадуюсь.

– А тому, що тепер точно відпустять до моєї бабусі!

Треба зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся.

Не саме село вабило нас, бо чи ж мало чудових сіл на Україні? Не зелень лісів, бо майже щонеділі їздили ми з батьками під Бровари, Іванків чи Ірпінь; не гриби і не світанки над річкою, скажу навіть більше – не студене молоко в гладущику, щойно вийнятому з льоху. Ні! Кликало нас до себе привільне і незалежне життя. Кликало і вимахувало привітно рукою: «Ну ж бо, сміливіше. Я чекаю на вас!»

– Уявляєш собі, – казав Митько. – Ліс. Кругом ні душі. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені – ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом ні душі.

– Угу, – і собі облизувався.

– З одного боку пляж, а з другого берег урвистий травою поріс, кущами. І дерева… А до села кілометрів зо три, якщо не більше. А на багатті казанок із юшкою.

– Та ти вже казав про казанок.

– Ну то й що! Про приємне і казати приємно.

– А як бабуся не дозволить?

– Чия? Моя? Хе-ге, та ти її просто не знаєш! Бабуся – во! Ночувати, правда, може, й не відпустить, а так – скільки завгодно.

– От якби ще й ночувати, – зітхав я.

– Та стривай. Хай спершу хоч до села відпустять, а там видно буде.

Отож ми й докучали моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня:

– Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі! Але батьки дуже сумнівалися, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а