Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

не дихати. Вони опинилися в коридорі другого поверху й пішли на голос, що привів їх до кімнати, де лежало тіло. Вони постукали, і їм дозволили ввійти.

Те, що залишилося від Барріцоне, помістили у великий ящик, що якраз підійшов за розміром, адже нещасний випадок трохи вкоротив італійця. Решта черепа прикривала йому обличчя, закриваючи обличчя купою чорного кучерявого волосся. У кімнаті був Анжель, що розмовляв сам до себе й замовк, побачивши сторонніх.

— Добрий день! — сказав абат. — Як справи?

— Так-сяк... — відповів Анжель, тиснучи руку археологові.

— Мені здалося, ви розмовляли, — зауважив абат.

— Я боюся, що він знудиться, — відповів Анжель. — Намагаюся щось йому розповідати. Не думаю, що він мене чує, але від цього йому має бути спокійніше. Це був славний чолов’яга.

— Гидкий з ним трапився інцидент, — сказав Атанагор. — Бентежна історія.

— Так, — погодився Анжель. — Професор Жуйрук теж так вважає. Він спалив свою модель літака.

— От дідько! — вигукнув абат. — А я сподівався побачити її в дії.

— Це доволі страшне видовище, — сказав Анжель. — У всякому разі так здавалося.

— Чому так?

— Тому що нічого не видно. Вона надто швидко літає. Лише шум чутно.

— А де професор? — запитав Атанагор.

— Нагорі, — відповів Анжель. — Він чекає, коли за ним прийдуть.

— Чому прийдуть?

— Його список хворих зрівнявся, — пояснив Анжель. — І він боїться, що інтерн теж не видряпається. Зараз він, певно, саме відрізає йому руку.

— Теж через авіамодель? — запитав Малжан.

— Мотор вкусив інтерна за руку, — розповів Анжель. — У рану відразу потрапила інфекція. Тож тепер руку треба відтяти.

— Так не піде, — підсумував абат. — Б’юся об заклад, що ніхто з вас ще не ходив до відлюдника.

— Так і є, — зізнався Анжель.

— Як ви збираєтеся жити в таких умовах? — дивувався абат. — Вам пропонують першокласне святе діяння, що справді може втішити, а ніхто не ходить це побачити...

— Ми невіруючі, — сказав Анжель. — Особисто я думаю лише про Рошель.

— Вона гидка, — резюмував абат. — І коли ви могли б укласти в ліжко Атанагорову подружку!.. Ви просто огидні з вашою в’ялою жіночкою.

Археолог дивився у вікно й не брав участі в розмові.

— Мені так кортить переспати з Рошель, — сказав Анжель. — Я люблю її з такою силою, наполегливістю і відчаєм. Може, вас це смішить, але так воно є.

— Та їй на вас начхати! — не витримав абат. — Халепа й дідько! Якби я був на вашому місці!..

— Я з задоволенням поцілую Бронзу, — сказав Анжель, — і візьму її в обійми, але це не зробить мене менш нещасним.

— Ох, мені через вас погано! — сказав абат. — Сходіть до відлюдника, в ім’я святої трубки!.. Це вас змусить змінити думку!..

— Я хочу Рошель, — торочив Анжель. — Їй пора бути моєю. Вона чимраз більше псується. Її руки набули форми тіла мого друга, її очі більше нічого не виражають, підборіддя обвисло, а волосся стало жирним. Вона в’яла, це правда. Вона в’яла, як підгнилий плід, з запахом гарячої плоті, як у підгнилого плоду. І все одно вона мене вабить.

— Не треба займатися літературщиною, — сказав Малжан. — Підгнилий плід — це огидно. Він розчавлений і глевкий.

— Це просто дуже зрілий фрукт. — сказав Анжель. — Він більше ніж дозрілий. З одного боку, так навіть краще.

— Це розмірковування не для вашого віку.

— Віку не існує. Мені більше подобалося, якою вона була раніше. Але тепер я бачу це інакше.

— Та розплющте ж очі! — закликав абат.

— Я розплющую очі й бачу, як щоранку вона виходить з Анни-ної кімнати. Ще вся така відкрита, така волога, така гаряча й липка. І мені цього хочеться. Хочеться розпростерти її на собі, вона має бути податливою, як мастика.

— Нудотна картина, — сказав абат. — Содом і Гоморра — квіточки порівняно з цим. Ви великий грішник.

— Вона, певно, пахне, як водорості, що варяться під сонцем на мілководді, — провадив Анжель, — і вже починають розкладатися. Робити це з нею має бути так, як бути з кобилицею: у ній просторо, купа закутків і тхне потом та немитим тілом. Я б хотів, щоб вона не милася протягом місяця і кожного дня спала з Анною раз на добу, щоб її аж нудило від того. І тоді я б узяв її на виході. Ще повну по вінця.

— Досить! — увірвав його Малжан. — Ви брудний збоченець.

Анжель поглянув на Малжана.

— Ви не розумієте, — сказав він. — Ви нічого не зрозуміли. Вона пропаща.

— Безумовно, це я розумію! — відказав абат.

— Так, у цьому сенсі теж, — додав Анжель. — Для мене все скінчено.

— Якби я міг надавати вам копняків, — сказав Малжан, — усе склалося б інакше.

Археолог повернувся до них.

— Ходімо з нами, Анжелю, — запропонував він. — Ходімо до відлюдника. Захопимо з собою Бронзу й підемо разом. Вам треба розвіятися й не можна більше лишатися поруч з Піпеткою. Тут усе скінчено, але не для вас.

Анжель провів рукою по чолі й, здавалося, трохи заспокоївся.

— Я охоче піду з вами, — сказав він, — але треба взяти з нами лікаря.

— Сходимо за ним разом, — погодився абат. — Скільки сходинок треба пройти до горища?

— Шістнадцять, — повідомив Анжель.

— Це занадто, — сказав Малжан. — Трьох було б досить. Ну хай буде чотири.

Він дістав з кишені свою вервицю.

— Мені треба розкриватися за моє запізнення, — сказав він. — Перепрошую. Я вас наздожену.

Х

Коли ви показуєте застільні фокуси, безглуздо користуватися великими грифельними дошками.

Брюс Елліот, «Короткий курс мистецтва ілюзії», видавництво «Пайо», с. 223

Анжель зайшов перший. У медпункті були лише інтерн, що лежав, витягнувшись на операційному столі, і лікар Жуйрук у білому халаті хірурга-ветеринара, що саме стерилізував скальпель над блакитним полум’ям спиртівки перед тим, як занурити його в пляшку з азотною кислотою. На електроконфорці стояла квадратна нікельована ванночка, до половини наповнена водою, в якій кип’ятилися блискучі інструменти. Над скляною колбою з