Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

червоною рідиною клубочи-лася невгамовна пара. Інтерн лежав з заплющеними очима зовсім голий і тремтів. Його було прив’язано до столу міцними ременями, що глибоко врізалися в його тіло, ослаблене ледарством й поганими звичками. Він мовчав, а професор Жуйрук насвистував пасаж з «Black, Brown and Beige»[49] — весь час той самий, бо не міг пригадати решту пісні. Почувши Анжелеві кроки, він обернувся. Цієї ж миті у дверях з’явилися також Атанагор і абат Малжан.

— Добрий день, лікарю, — сказав Анжель.

— Привіт! — відгукнувся Жуйрук. — Усе в нормі?

— В нормі.

Професор привітав археолога й абата.

— Ми можемо вам якось допомогти? — запитав Анжель.

— Ні, — відповів професор, — я вже закінчую.

— Він спить?

— Скажете таке... — відказав Жуйрук. — Присипляти через таку дрібницю, як у нього.

Він виглядав схвильовано й крадькома позирав позад себе.

— Я його анестезував ударом стільця по голові, — пояснив він. — Ви часом не зустрічали дорогою інспектора поліції?

— Ні, професоре, ми нікого не зустріли, — відповів Атанагор.

— Вони мають прийти мене арештовувати, — сказав Жуйрук. — Я перевищив ліміт.

— Це вас турбує? — запитав абат.

— Ні, — сказав Жуйрук. — Але я ненавиджу інспекторів. От відріжу руку цьому імбецилу й забираюся звідси.

— З ним щось серйозне? — запитав Анжель.

— Самі погляньте.

Анжель і абат підійшли до столу. Атанагор тримався на кілька кроків позаду. Інтернова рука становила потворне видовище. Готуючись до операції, професор витягнув її вздовж тіла пацієнта. Посеред долоні зяяла яскраво-зелена рана: з центру до обпечених, пошматованих країв безупинно текла рясна піна. Рідина стікала між пальцями інтерна, забруднюючи товсту пелюшку, на якій лежало його тіло, дрібно здригаючись. Час від часу на поверхні рани з’являлася велика булька, лопалася, кроплячи пацієнтове тіло довкола руки міріадами маленьких нерівних бризок.

Перший знуджено відвернувся Малжан. Анжель дивився на кволе інтернове тіло, його сіру шкіру, ослаблі м’язи й кілька жалюгідних чорних волосинок на грудях. Він зауважив кістляві коліна, не зовсім прямі ноги, брудні ступні й стиснув кулаки. Потім повернувся до Атанагора, а той поклав йому руку на плече.

— Він не був таким, коли приїхав. — пробелькотів Анжель. — Невже пустеля на всіх так діє?

— Ні, — відповів Атанагор. — Не мучте себе, друже мій. В операціях мало приємного.

Абат Малжан підійшов до одного з вікон довгої кімнати й визирнув назовні.

— Мені здається, за тілом Барріцоне прийшли, — сказав він.

Карло й Марен прямували до готелю, несучи щось на зразок нош.

Професор Жуйрук зробив кілька кроків і теж зиркнув у вікно.

— Так, там два технічні виконавці, — сказав він. — А я вже було подумав, що це інспектори.

— Думаю, вони впораються без сторонньої допомоги, — зазначив Анжель.

— Безумовно, — запевнив Малжан. — Краще навідати відлюдника. Власне, професоре, ми прийшли, щоб узяти вас з собою.

— Процедура не займе багато часу, — сказав Жуйрук. — Інструменти вже готові. Але я з вами все одно не піду. От закінчу, і шукай вітра в полі.

Він засукав рукави.

— Зараз я відріжу йому руку. Якщо вам неприємно, не дивіться. Це необхідно. Проте, думаю, він все одно здохне. Зважаючи на його жалюгідний стан.

— То нічого не можна зробити? — запитав Анжель.

— Нічого, — виніс вирок професор.

Анжель відвернувся; абат і археолог наслідували його приклад. Професор перелив червону рідину з колби в пласку ємність, що нагадувала кристалізатор, і взяв скальпель. Троє присутніх почули, як лезо зі скреготом увігналося у кістки зап’ястя: усе було скінчено. Інтерн більше не рухався. Професор промокнув кров ватним тампоном, змоченим в ефірі, потів узяв інтернову руку й опустив її закривавлений кінець у розчин кристалізатора. Рідина відразу зімкнулася над культею, утворивши щось на зразок скоринки.

— Що ви робите? — запитав Малжан, крадькома оглядаючись.

— Це віск з протоки, — відповів Жуйрук.

Двома нікельованими пінцетами він обережно взяв відрізану руку й поклав її на скляну тарілку, потім змочив азотною кислотою. Піднявся рудий димок, їдкі пари якого змусили професора закашлятися.

— Я закінчив, — повідомив він. — Тепер час відв’язати його й привести до тями.

Анжель став розв’язувати ремені, що тримали інтернові ноги, а абат став звільняти його шию. Інтерн усе ще не рухався.

— Він, вірогідно, мертвий, — сказав Жуйрук.

— Як це можливо? — запитав археолог.

— Анестезія... Мабуть, надто сильно його вдарив, — засміявся професор. — Жартую. Погляньте на нього.

Раптом інтернові повіки піднялися, наче дві жорсткі віконниці, і він підвівся й сів.

— Чому я голий? — запитав він.

— Звідки я маю знати. — відповів Жуйрук, розщібаючи халат. — Я завжди підозрював, що ви схильні до ексгібіціонізму.

— Вам що, боляче стане, якщо ви перестанете говорити мені різну гидоту? — розлючено кинув інтерн.

Він подивився на свою культю.

— Ви це називаєте чистою роботою? — запитав він.

— Знову за рибу гроші! — відгукнувся Жуйрук. — От і робили б це самі.

— Наступного разу так і зроблю, — запевнив інтерн. — Де мій одяг?

— Я його спалив. — відповів Жуйрук. — Він того не вартий, лише заразу розноситиме.

— То що мені тепер так голому й бути? — запитав інтерн. — От же дідько!

— Досить! Ви мені набридли, кінець кінцем.

— Не сваріться! — закликав Атанагор. — Я певен, що знайдеться інший одяг.

— Гей ви, старигане, — гукнув інтерн, — дайте-но руку.

— Досить! — урвав його Жуйрук. — Замовкнете ви нарешті чи ні?

— Що на вас найшло? — запитав абат. — Раз, два, три, чотири, п’ять.

— Дудки! — закричав інтерн. — У мене мозок закипає від ваших дурниць. У труні я вас бачив!

— Це неправильна відповідь, — сказав Малжан. — Треба відповідати: «П’ятеро пташат летить!»

— Нема чого до нього говорити, — резюмував Жуйрук. — Він дикун і невіглас.

— Усе краще, ніж вбивця. — відказав інтерн.

— Зовсім ні, — сказав Жуйрук. — Зараз я зроблю вам укол.

Він підійшов до операційного столу й прудко зав’язав ремені на своєму однорукому пацієнтові, що не наважувався оборонятися через страх пошкодити свою нову, щойно залиту воском культю.

— Не давайте йому нічого зі мною робити, — благав інтерн. — Він мене зараз вколошкає. Він