Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Заспокойтеся, — порадив Анжель. — Ми нічого не маємо проти вас. Дайте вас підлікувати.

— Щоб мене лікував цей старий вбивця? — обурився інтерн. — Він що, мені недостатньо крові попсував з тим стільцем? І хто з кого тепер знущається?

— Я, — відказав Жуйрук.

Він швидко ввігнав голку інтернові в щоку; той видав різкий крик, тіло його обм’якло й перестало рухатися.

— Ну от, — сказав Жуйрук. — Тепер пора змотувати вудочки.

— Він поспить і заспокоїться? — запитав абат.

— На це в нього попереду вічність! — відповів Жуйрук. — Це був карпатський ціанід.

— Активний різновид? — перепитав археолог.

— Саме так, — підтвердив професор.

Анжель дивився, не розуміючи.

— Що?.. — пробелькотів він. — То інтерн мертвий?

Атанагор потягнув його до дверей. Абат Малжан поспішив за ними. Професор Жуйрук знімав халат. Він нахилився над інтерном і тикнув його пальцем в око. Тіло лишалося нерухомим.

— Ніхто б тут нічого не зміг вдіяти, — підсумував професор. — Погляньте.

Анжель повернувся. Інтернів біцепс на руці, де була культя, розтріскався й розверзся. Шкіра навколо розриву набрякла зеленавими валиками, а з похмурих надр зяючої рани підіймалися вихором мільйони маленьких бульбашок.

— Прощавайте, діти мої, — сказав Жуйрук. — Шкода, що так склалося. Я не очікував такого повороту подій. Власне, якби Дюдю справді зник, як ми сподівалися, нічого б цього не трапилося, і інтерн з Барріцоне досі були б живі. Але час назад не повернеш. Надто непоправно, та й, зрештою...

Він подивився на годинник.

— І, зрештою, я надто старий.

— До побачення, лікарю, — сказав Атанагор.

Професор Жуйрук сумно усміхнувся.

— До побачення, — сказав Анжель.

— Не хвилюйтеся, — сказав абат. — Інспектори здебільшого розтелепи. Хочете місце відлюдника?

— Ні, — відповів Жуйрук. — Я втомився. Хай буде так, як є. До побачення, Анжелю. Не клейте дурня. Я вам залишу мої жовті сорочки.

— Обіцяю їх носити, — відгукнувся Анжель.

Вони повернулися до кімнати й потисли руку професорові Жуйру-ку. Потім, абат Малжан попереду, вони стали спускатися скрипучими сходами. Анжель йшов третім. Він востаннє обернувся. Професор помахав на прощання рукою. Кутики його руб виказували хвилювання.

ХІ

Атанагор йшов посередині. Руку він тримав на плечі в Анжеля, що крокував ліворуч, праворуч археолога взяв під руку абат. Вони прямували до Атанагорового табору, щоб забрати з собою Бронзу й навідати Клода Леона.

Спершу ніхто не розмовляв, але абат Малжан не міг довго витри -мати мовчанки.

— Не збагну, чому професор Жуйрук відмовився від місця відлюдника, — сказав він.

— Думаю, з нього було досить, — припустив Атанагор. — Усе життя лікувати людей і отак закінчити...

— Але з усіма лікарями трапляється. — сказав абат.

— Але не всіх арештовують, — відказав Атанагор. — Вони здебільшого приховують результати. Натомість професор Жуйрук ніколи не хотів удаватися до трюкацтва.

— Але як вони приховують результати? — запитав абат.

— Перед тим, як пацієнт має померти, вони передають його своєму молодшому побратимові. І так далі.

— Щось у цьому логічному ланцюзі від мене вислизає. Якщо хворий помирає, завжди має бути лікар, який має за це розплатитися?

— Доволі часто в таких випадках хворий одужує.

— В якому випадку? — запитав абат. — Перепрошую, я щось вас не зовсім розумію.

— У випадку, коли старий лікар передає пацієнта своєму молодшому побратимові, — повторив Атанагор.

— Але лікар Жуйрук не був старим лікарем... — зауважив Анжель.

— Років сорока, сорока п’яти. — припустив абат.

— Так, десь так, — погодився Атанагор. — Йому не пощастило.

— Ох, — сказав абат, — у світі кожного дня люди вбивають людей. Я не розумію, чому він відмовився від місця відлюдника. Релігію для того й вигадали, аби прилаштовувати злочинців. У чому ж річ?

— Ви правильно зробили, що йому запропонували, — зауважив археолог, — але він надто чесний, щоб прийняти таку пропозицію.

— От голова дубова, — дивувався абат. — Ніхто не просив його бути чесним. Що він тепер робитиме?

— Хто його знає. — промимрив Атанагор.

— Він поїде звідси, — сказав Анжель. — Він не хоче, щоб його арештували. Втече звідси й заб’ється в якусь брудну діру.

— Поговорімо про щось інше, — запропонував археолог.

— Слушна думка, — схвалив абат Малжан.

Анжель нічого не сказав. Усі троє ішли далі мовчки. Час від часу вони наступали на равликів, тоді жовтий пісок здіймався в повітря. Їхні тіні слідували за ними, вертикальні й крихітні. Їх можна було помітити, розставивши ноги. За дивним збігом обставин тінь абата була на місці тіні археолога.

ХІІ

Луїза: — Так.

Франсуа де Кюрель, «Левова трапеза», видавництво «Г. Ґрес», акт 4, сцена 2, с. 175

Професор Жуйрук кинув ортоскопічний погляд навколо. Здавалося, усе в порядку. Інтернове тіло на операційному столі продовжувало лопатися й сходило бульбашками — єдина річ, яку лишалося прибрати. В кутку стояв великий оцинкований бак. Жуйрук підкотив до нього операційний стіл, скальпелем розсік ремені й перекинув тіло в резервуар. Він повернувся до етажерки з бутлями й пляшками, узяв дві й вилив їхній вміст на труп, що розкладався. Потім відчинив вікно й пішов геть.

Опинившись у своїй кімнаті, він поміняв сорочку, причесався перед дзеркалом, перевірив, як там борідка, і начистив черевики. Він відчинив шафу, намацав стос жовтих сорочок, обережно його взяв і переніс до Анжелевої кімнати. Потім, не повертаючись, не обертаючись, одне слово, без хвилювання, він спустився сходами вниз. І вийшов через чорний вхід. Там на нього чекала його автівка.

Анна працював у своїй кімнаті, а директор Дюдю диктував Рошель листи. Почувши гуркіт мотора, усі троє підскочили й виглянули з вікон. Проте джерело шуму було з іншого боку. Заінтриґовані, вони спустилися. Проте Анна відразу піднявся назад, боячись, що Амадіс докорятиме йому за те, що він покинув роботу в робочий час. Перед тим, як назавжди поїхати геть, професор Жуйрук зробив коло. Через гуркіт шестерень він не зміг розчути, що йому кричав Амадіс. Тому обмежився помахом руки й на максимальній швидкості подолав першу дюну. Спритні колеса танцювали на піску, розкидаючи в усі боки фонтани пилу. Проти світла вони здавалися ґраційними піщаними веселками, і професор Жуйрук з насолодою всотував усю цю поліхромію.