Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Ця негритянка. — сказав Малжан і затнувся.

— Що вона?

— Вона. дуже здібна. Дуже гнучка, маю на увазі. Вам нескладно було б поговорити зі мною про щось інше?

— Зовсім ні, — погодився археолог.

— Я починаю нервувати, — сказав Малжан. — Я не хочу надокучати вашій юній подрузі. Поговоріть зі мною, приміром, про велику склянку холодної води, яку виливають за комір, чи про тортури киянкою.

— Що таке тортури киянкою?

— Дуже популярні серед індіанців, — розповідав абат. — Вони полягають в тому, що мошонку винного злегка притискають до дерев’яної плахи так, щоб виступили залози, а потім по них дубасять дерев’яною киянкою. Ой-ой-ой! Ой-ой-ой!.. — додав він, крутячись на місці. — Як це має бути боляче!

— Образно ви це описали, — сказав археолог. — Це мені нагадує інший...

— Не продовжуйте. — попросив абат, зігнувшись навпіл. — Я вже цілком заспокоївся.

— Чудово, — сказав Атанагор. — Можемо йти?

— Як? — здивувався абат. — Хіба ми ще не пішли? Дивовижно, який ви балакучий.

Археолог розреготався, зняв свого колоніального шолома й повісив його на цвях.

— Готовий іти за вами, — сказав він.

— Одна гуска, дві гуски, три гуски, чотири гуски, п’ять гусок, шість гусок!.. — перерахував абат.

— Сім гусок, — завершив археолог.

— Амінь! — виголосив Малжан.

Він перехрестився й перший вийшов з намету.

ІХ

Ці ексцентрики можна відрегулювати...

«Механіка на виставці 1900», видавництво «Дюно», том 2, с. 204

— То ви кажете, що це еліми? — запитав абат Малжан, вказуючи на трави.

— Саме це ні, — зауважив археолог, — але он там еліми теж є.

— Це абсолютно марне знання, — зазначив абат. — Навіщо знати назву, якщо й так зрозуміло, про яку річ ідеться.

— Це зручно для розмови.

— Для цього досить дати предметові інше ім’я.

— Можна, звісно, — погодився археолог, — але в такому разі всі речі мали б щоразу іншу назву залежно від того, до кого зверталися б.

— Ви склали солецизм, — відказав абат. — Не «від того, до кого зверталися б», а «того, кого навертали б».

— Зовсім ні, — заперечив археолог. — По-перше, це типовий варваризм, а по-друге, це зовсім не те, що я хотів сказати.

Вони прямували до готелю Барріцоне. Абат безцеремонно взяв Атанагора під руку.

— Хочеться вам вірити... — сказав абат. — Але мене це дивує.

— Це у вас конфесійна деформація.

— Перейдімо до іншої теми, як там ваші розкопки?

— Ми просуваємося дуже швидко, йдучи по курсовій лінії.

— А за якими орієнтирами вона проходить?

— Ох. — відповів археолог. — Складно сказати. Подивимося.

Він замислився.

— Вона проходить десь недалеко від готелю.

— А мумій ви знайшли?

— Ми їх їмо щоразу, як сідаємо за стіл. Нам смакує. Їх, у принципі, непогано приготовано, але частенько забагато спецій.

— Я якось куштував мумій. У Долині царів,[48] — розповідав абат. — Це там фірмова страва.

— Вони їх там виготовляють. А наші автентичні.

— Ненавиджу м’ясо мумій, — сказав абат. — Здається, навіть ваша нафта мені краще смакує.

Він відпустив руку Атанагора.

— Перепрошую, одну хвилинку.

Археолог побачив, як абат узяв розбіг і здійснив подвійне сальто в повітрі. Він приземлився на руки й рушив колесом. Сутана майоріла навколо нього, липла до ніг, обрисовуючи шишки на масивних литках. Зробивши з дюжину обертів, він зупинився в стійці на руках і раптом став на ноги.

— Мене виростили евдисти, — пояснив абат археологові. — Виховання в них суворе, але корисне для душі й тіла.

— Я шкодую, що не обрав релігійну кар’єру, — сказав Атанагор. — Дивлячись на вас, я починаю усвідомлювати, що втратив.

— Ви й так досягли успіху, — відказав абат.

— Відкрити курсову лінію у моєму віці... — мовив археолог. — Це надто пізно.

— Нею скористається молоде покоління.

— Безсумнівно.

З височини, на яку вони саме видерлися, відкрився вид на готель Барріцоне. Прямісінько перед ним, блискуча й нова, сяяла піднята на палях залізниця. Обабіч здіймалися два великі піщані насипи, а край дороги губився за однією з дюн. Технічні виконавці закінчували вбивати у шпали останні скоби; кожному ударові молотка передував спалах на металі, після якого було чутно удар.

— Вони збираються розрізати готель!.. — вигукнув Малжан.

— Так. розрахунки засвідчили, що це потрібно.

— Яка дурниця! — сказав абат. — У цьому краї не так багато готелів.

— Я те саме подумав, — сказав археолог, — але це ідея Дюдю.

— Я б міг легко вигадати гру слів з ім’ям Дюдю, — сказав абат, — але склалося б враження, що вибір його імені не випадковий. З моєї позиції можу сказати, що це не той випадок.

Вони замовкли, бо шум став нестерпним. Жовто-чорне таксі трохи пересунули, аби пропустити дорогу. Гепатролі досі квітли з таким самим надміром. Над пласким дахом готелю, як завжди, піднімалися брижі. А пісок лишався піском, тобто жовтим, розсипчастим і привабливим. Що ж до сонця, воно сяяло без змін, а за будівлею ховалася від погляду двох чоловіків межова зона чорноти й холоду, що мертвотною матовістю простягалася від краю до краю, допоки видно оку.

Карло й Марен перестали стукати, спершу щоб дати пройти абатові й Атанагору, а потім тому, що на сьогодні роботу було зроблено. Перед тим як продовжувати, потрібно було знести частину готелю, але спершу винести звідти тіло Барріцоне.

Опустивши свої важкі молоти, робітники повільно покрокували до складених стосами рейок і шпал, аби тим часом підготувати монтаж наступної секції. Профілі ґраційних підйомних механізмів з тонкої сталі вирисовувалися на тлі купи матеріалів, розрізаючи небо на прокреслені трикутники чорноти.

Робітники видерлися на насип, допомагаючи собі руками, бо схил був крутий, і спустившись з протилежного боку, зникли з поля зору абата і його супутника.

Останні зайшли до головної зали готелю, і Атанагор зачинив за собою скляні двері. Всередині було спекотно; запах медикаментів спускався зі сходів, накопичувався на рівні підлоги, забиваючись у доступні закутки й закапелки. У кімнаті не було ні душі.

Вони підняли голови й почули кроки на горішньому поверсі. Абат попрямував до сходів і піднявся, археолог пішов за ним. Від тамтешнього запаху нудило. Атанагор намагався