Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

слух (а також щоб освятити себе), він співав старий релігійний гімн:

Мишка-зеленав-ка

Бігла в травичці,

Я впіймав її за хвостика,

Показав паничці.

А пани давай вмовляти:

«Вмочи-но в олійку,

А потім у водичку

— Вийде равлик гаряченький,

У ложечці скрючений.

Хоч де б то було,

За дві щоки умнемо І нікому не дамо».

Абат відбивав такт енергійними ударами підборів, підкреслюючи традиційні акценти мелодії. Внаслідок цих дій йому здавалося, що фізичний стан у нього задовільний. Траплялися миті, коли пучок гострих трав посеред дороги чи злісний колючий spinifex дряпали під сутаною його литки. Але хіба то варте уваги? Аніскільки. Абат Малжан і не таке бачив, милостивий Всевишній.

Він помітив, як кіт прокрокував з лівого боку на правий, і абат здогадався, що наближається до мети. Раптом він несподівано опинився посеред Атанагорового табору. І навіть посеред Атанагоро-вого намету, де той саме працював, страшенно зайнятий одним зі своїх стандартних ящиків, що відмовлявся відкриватися.

— Привіт! — сказав археолог.

— Привіт! — озвався абат. — Що ви робите?

— Намагаюся відкрити ящик, але нічого не виходить, — відповів Атанагор.

— Ну то й не відкривайте, — порадив абат. — Не тратьте, куме, сили.

— Та це лише фасиновий ящик.

— А що таке фасин[44]?

— Суміш така, — відповів археолог. — Довго пояснювати.

— Ну то не пояснюйте, — сказав абат. — Що у вас нового?

— Цього ранку помер Барріцоне.

— Magni nominis umbra... — сказав абат.

— Jam proximus ardet Ucalegon[45]...

— О! Не варто вірити в знамення, — завважив Малжан. — Коли його віддаватимуть піску?

— Сьогодні ввечері чи завтра.

— Прийдемо, — сказав абат. — До зустрічі.

— Хвилинку, я з вами, — сказав археолог.

— Чарочку на посошок? — запропонував Малжан.

— «Куантро» будете?

— О ні!.. Я дещо прихопив з собою.

— У мене ще є зитон,[46] — запропонував археолог.

— Дякую... Давайте без церемоній.

Малжан розв’язав ремені своєї торби й після недовгих пошуків явив світу флягу.

— Ось, — сказав він. — Скуштуйте.

— Після вас. Малжан послухався й зробив великий ковток. Потім передав ємність археологові. Той підніс шийку фляжки до вуст, закинув голову, але майже відразу випрямився.

— Там нічого не лишилося. — сказав він.

— Це мене не дивує. Вічно я такий, — констатував абат. — П’яничка й базіка. та ще й ненажера.

— Не надто й хотілося, — відказав археолог. — Я міг і прикинутися.

— Тепер уже байдуже, — сказав абат. — Я заслужив на покарання. Скажіть, скільки срібних брязкалець у скриньці поліцейського?

— Що ви називаєте скринькою з брязкальцями? — запитав археолог.

— Слушно, — збагнув Малжан. — Ви маєте повне право поставити мені це запитання. Це такий у мене образний вислів, аби описати кулі 7,65 мм калібру, якими заряджають поліційний еґалізатор.

— Це відповідає моїй спробі трактування, — зазначив археолог. — Гаразд, скажімо, двадцять п’ять.

— Дідько, це занадто! — вигукнув абат. — Скажіть, три.

— Хай буде три.

Малжан витягнув свою вервицю й тричі повторив текст з такою швидкістю, що поліровані намистини задимились між його моторними пальцями. Він поклав вервицю назад до кишені й став метляти руками в повітрі.

— Пече!.. — вигукнув він. — Справу зроблено. Крім того, мені наплювати на всіх.

— Ох, ніхто вам не ставить це у провину, — запевнив Атанагор.

— Добре мовите, — сказав Малжан. — Ви добре вихована людина. Велика насолода зустріти співрозмовника свого рівня посеред пустелі, серед пісків і липких ірничок.

— І елімів,[47] — додав археолог.

— Ах, так! — сказав абат. — Це жовті равлики? До речі, як там ваша молода подруга з прекрасними грудьми?

— Вона майже не виходить, — відповів археолог. — Риє землю разом зі своїми братами. Справа посувається. А от еліми це не равлики. Це радше трави.

— Тобто ми їх не побачимо? — запитав абат.

— Не сьогодні.

— Але навіщо вона приїхала сюди? — гадав Малжан. — Красуня, неймовірна шкіра, чудове волосся, а через її бюст можна від церкви відлучати. Крім того, розумна й міцна, наче худобина, а ніколи її не видно. Вона хоч не спить зі своїми братами?

— Ні, — сказав археолог. — Мені здається, їй подобається Анжель.

— І? Я можу їх повінчати, якщо хочете.

— Він думає лише про Рошель, — сказав археолог.

— Вона мені не приглянулася. Надто розгодована.

— Так, — погодився Атанагор, — але він її любить.

— Він справді її любить?

— Визначити, чи він справді її любить, було б цікавим завданням.

— Як він може продовжувати її любити, знаючи, що вона спить з його другом? — дивувався Малжан. — Я з вами це все обговорюю, тільки не подумайте, що це через цікавість, продиктовану репресованою сексуальністю. Я теж збуджуюся, як маю вільний час.

— Не маю жодних сумнівів, — сказав Атанагор. — Не виправдовуйтеся. Насправді я вважаю, що він справді її любить. Маю на увазі, любить до такої міри, що продовжує бігати за нею, хоча жодної надії нема. Аж до того, що не цікавиться Бронзою, якій тільки цього і треба.

— Ого-го-го! — вигукнув Малжан. — Так він, певно, само-вдовольняється?

— Само що?

— Самовдовольняється. Перепрошую, це клерикальний жарґон.

— Я. Ах! Так! Я зрозумів, — збагнув Атанагор. — Не думаю, що він самовдовольняється.

— У такому разі, — провадив Малжан, — слід було б влаштувати так, щоб він переспав з Бронзою.

— Було б добре, — схвалив ідею Атанагор. — Вони обоє такі кумедні.

— Треба привести їх побачитися з відлюдником, — запропонував абат. — Справді, його святе діяння справляє ще те враження. Ой, дідько! Знову! Тим гірше. Нагадайте мені пізніше перебрати кілька разів вервицю.

— Що трапилося? — запитав археолог.

— Я безперестанку богохульствую, — сказав Малжан. — Утім це не дуже важливо. Я скоро реабілітуюся. Повертаючись до наших баранів, хочу вам сказати, що відлюдникова вистава досить цікава.

— Я ще не бачив, — сказав археолог.

— На вас це не справить великого враження, — зазначив абат. — Ви старий.

— Це так, — погодився археолог. — Мене більше цікавлять речі й спогади про минуле. Проте вид двох молодих, гарно складених істот у простих і природних позах, звісно,