Лада Короп - Квіти для Люсі , Лада Короп

   Дивлюся тупо на стелю. В кімнаті стоїть тиша, лише легкий шум з вулиці нагадує про життя, яке триває далі. Я намагаюся зосередитися на своїх думках, але вони постійно повертаються до нього — до Антона. Сьогодні він має приїхати з відрядження. Двері відчиняються, і я чую його голос. Він входить, як завжди, з самовпевненою усмішкою, яка робить його таким привабливим. В його очах немає того тепла, яке я колись так прагнула побачити. Замість цього — холод і байдужість, немов я просто частина якогось плану. — Люся, — говорить він, відкинувши пальто на стілець. — Мені потрібно з тобою поговорити. Відвертаюся від вікна і намагаюся зібратися з думками. Чому я повинна слухати його? Чому я все ще дозволяю йому входити у своє життя без запрошення? Але щось всередині мене підказує, що я маю почути його. 

— Я знаю, що ти була зайнята, — продовжує Антон, — але мені потрібно, щоб ти стала моєю нареченою. Мені стає важко дихати, а в грудях неприємно щемить. Він говорить це так легко, так безтурботно, немов нічого і не сталося. Я намагаюся зрозуміти, що це? Пропозиція чи вимога. 

— Антоне, — кажу я, намагаючись триматися спокійно, — Ти ж знаєш, що це лише гра. Я не можу бути твоєю фіктивною нареченою без почуттів. Він сердито зиркає на мене, на обличчі з’являється легка тінь непорозуміння. Але згодом він знову усміхається, і мені стає від цього ще гірше. 

— Ти не розумієш, Люся. Це зручно для нас обох. Я маю справи, які потрібно вирішити, і твоя допомога — це те, що мені потрібно. Одним словом ти маєш погодитися. Всередині мене спалахує гнів. Зручно? Для кого? Для нього? Я завжди була для нього зручною. Була тією, на кого можна покластися, поки він переслідує іншу жінку, ту, яку насправді кохає. Яка йому потрібна.

 — А хто вона? — питаю я, хоч і знаю відповідь. — Твоя справжня наречена? 

Антон ніяковіє, й відводить очі. Розумію все, навіть без слів. Він не любить мене. Ніколи не любив. Я була лише заміною. Жалюгідною заміною. 

— Яка різниця? Це нічого не змінює, — каже він, його голос стає твердішим. — Ти повинна зрозуміти, що це вигідно для нас обох. 

— Я не можу так жити, — кажу, вперше на підвищеному тоні. — Я жива людина, і заслуговую на більше, ніж просто грати роль твоєї дівчини. 

Відчуття, що я нарешті висловила свої думки, приносить полегшення. Але водночас, я знаю, що це не закінчить нашу гру. Він все ще стоїть переді мною, і чекає на мою відповідь. 

— Я не можу відмовитися від тебе, — говорить він, в цих словах я чую більше, ніж просто намір. Чую страх, в його голосі, але не за мене — за себе. 

Глибоко вдихаю, намагаючись побороти емоції. Чи можу я відпустити його? Чи зможу я знайти сили сказати "ні" і почати жити для себе? Чесно? Не знаю. Але в цей момент усвідомлюю — я не можу бути його фіктивною нареченою. Це занадто для мене. 

— Я не можу бути твоєю фіктивною нареченою, — повторюю, наче магічне заклинання. Відчуття сили, яке з’явилось у мені, одразу починає згасати під тиском його стального погляду. 

Антон, зрозумівши, що я не збираюся поступатися, робить крок до мене. Його присутність — це суміш магнетизму і небезпеки. Але я намагаюся тримати себе в руках. 

— Люся, — його голос стає м'якшим, — Ти не розумієш, як складно все це. Я не можу просто розірвати наші стосунки. Ти знаєш, що в мене є на те свої причини. 

— Які причини можуть виправдати те, що ти використовуєш мене, як запасний варіант? — запитую, відчуваючи, як гнів і розчарування, що накривають мене, немов велика хвиля. — Ти ж сам сказав, що це зручно. І для кого ж з нас насправді? 

Він мовчить, бачу, як його усмішка зникає від розгубленості. Я знаю, що він не готовий відповісти на це питання, адже він сам не знає, на нього відповіді. Його внутрішня боротьба відображається в його очах, які колись були сповнені тепла, а тепер стали холодними, як лід. 

— Я не хочу тебе втрачати, — говорить він, і в його голосі звучить справжня тривога. — Ти знаєш, що потрібна мені?

— Потрібна? А як щодо моїх почуттів? — запитую, намагаючись не зірватися на крик. — Я не можу бути твоєю тінню, твоєю запасною жилеткою, Антоне. Я заслуговую більшого! 

Він хитає головою, а його очі наповнюються печаллю. За весь цей час він звик до того, що я завжди перебуваю поруч, готова прийняти будь-які умови. Але тепер все інакше. Я змінилася. 

— Я не знаю, як бути без тебе, — нарешті вимовляє він, в його словах я чую не тільки егоїзм, але й щирий страх втрати. 

— Ти не можеш тримати мене в полоні своїх страхів, — промовляю, пробуючи знайти в собі впевненість. — Я не твоя власність, Антоне. І якщо ти не готовий дати мені те, чого я заслуговую, тоді мені доведеться піти. 

    Ці слова, немов гостре лезо, розрізають повітря між нами.  В мені починає відбуватися трансформація — я більше не та дівчина, яка чогось чекає й не вміє за себе постояти. Яка готова бути тінню. Тільки б не бути одинокою. 

Антон мовчить. Я знаю, що для нього це шок, але я не можу більше терпіти. Не можу дозволити собі залишатися в тіні й надалі. 

— Я піду, — в цю мить відчуваю, як мене наповнює рішучість. Я не хочу більше чекати на те, що, можливо, ніколи не станеться. 

Антонові очі сповнені суму, але я не можу спинитися. Йду до дверей, відчуваючи запах свободи, можливо, це саме той шлях, який мені потрібен.  Нарешті я обираю себе.