Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

— Ти ще слабка, Квітко! Тобі трави цілющі потрібні, і ягоди жимолості. Завтра піди до лісу та назбирай їх багато. Тоді й відразу на ноги станеш. Бо інакше будеш падала до землі без тями. А зараз деревію завари. І лягай. Тобі лежати треба.

Я зітхаю. Встаю. Варю собі чай з деревію, і випивши чашку, справді лягаю у ліжко, бо дуже вже клонить на сон.

Прокидаюся від того, що хтось будить мене. Відкриваю очі, це Халіф.

— Ставай, Квітко, вже сонце сідає. А султан хоче тебе бачити.

Я сонно сідаю, і цікавлюся.

— То чому він сам не прийде?

— Не може султан ходити по хатах. Хворого вже нема, а люди по місту і так пльотки носять. Великий султан чекатиме тебе там, де ви вийшли з гори.

— Ти підеш зі мною? — цікавлюся у мага.

Халіф, який одягнений сьогодні у жовті шати лише не погоджуючись киває головою.

— Ну, будь ласка! — прошу я старця. — Я сама боюся.

Маг лише зітхає, трохи мовчить і таки згоджується.

— Піду, піду! Але йди пий чай з деревію і їж. Тобі з двору султана принесли їсти.

Я без особливого апетиту споживаю їжу, п’ю чай, знову миюся, на, що Халіф невдоволено бурчить. Я ж не зважаю, мені це необхідно. Виправши речі вішаю їх, і лиш тоді ми повільно йдемо з двору. І тут маг мене попереджає.

— Не говори до мене. Бо я зараз стану не видимим. То ж люди не зрозуміють тебе, як будеш говорити сама до себе.

Я лише зітхаю, згідно киваю головою, та мовчки йду поруч зі старцем.

Мені цікаво, чому султан шифрується? І навіщо кличе мене на розмову?

Може вже пора повертатися у свій час? Як же я хочу, аби це сталося якнайскоріше.