Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 28

Цвітана.

Я відкриваю очі. На дворі вже білий день. Зажмурююся, і потягуюся ліниво у ліжку, адже потрібно вставати, а ще так хочеться поніжитися.

Відкривши знову повіки, натрапляю поглядом на дерев’яну стелю з широкими брусами. І миттю сідаю на ліжку. Поглядом одразу наштовхуюся на мага, який куняє, припершись до глиняної печі. Розгублено кліпаю, пам’ять повільно повертається. Я ж у сімнадцятому столітті. Мене охоплює паніка.

Де Оксен? Що з ним? Він хоч живий?!!

 Мені тяжко пригадати, що трапилося. Я лише добре пам’ятаю, той момент коли сиділа в ночі біля хворого чоловіка. Як молилася, а далі не пам’ятаю нічого. Як і не розумію того, що тут робить маг султана.

Кілька разів кліпнувши пригадую, ніби султан був тут вчора і я з ним говорила. Ніби й з Оксеном говорила. Але було це насправді, чи приснилося не можу зрозуміти. Це більше скидається на марево.

Пробігаюся по собі поглядом. На мені та сама одежа, що й тієї ночі, коли я сиділа біля Сафіна. Відчуваю дискомфорт від того, що одяг наче прилип до мене.

Мені терміново потрібно помитися. Спускаю ноги з ліжка. А воно, наче на зло скрипить. Від цього прокидається маг, і схопившись йде до мене.

— Як ти, чуєсі? — питає невиразною українською.

— Добре! — стинаю плечима я, бо не зовсім розумію допитування чоловіка. — А чому ви тут? — питаю те, що не дає спокою.

Чоловік присідає поруч і розповідає мені чому він тут. Я половини слів не розумію, лише здогадуюся про, що мова. Коли ж маг закінчує свою розмову, то я видихаю.

Виявляється я врятувала Оксена. Він живий, здоровий. Я навіть з ним вчора розмовляла, і це не марево. Але я втратила багато сил. Тому й нічого не пам’ятаю. І саме тому маг тут, аби врятувати мене.

Я зітхаю, й піднявшись йду митися. Кажу магові, що зараз приготую щось поїсти, але коли виходжу у сіни, то бачу, що потреби у цьому немає. Тут повно всіляких наїдків, і навіть в печі вогонь горить.

Швидко вимившись, я перу свої речі. Не можу звикнути до того, що тут без білизни ходять. Тому свою єдину спідню білизну, перу, сушу рушниками, й одягаю назад.

Розвісивши мокрі речі повертаюся у хату, а на мене вже чекає обід. Бо ж на дворі вже білий день.

— Ластівко, їсти іди! — кличе мене посміхаючись маг.

Я дякую йому, і ми обідаємо зі старцем у двох.

За ледве встигаю помити посуд, як двері в хату прочиняються, і в сіни ввалюється Сава.

— То, що ту сі діє? Га?!! — з порога реве він. — А, що тут робить, чорт того Шайтана? — чоловік кипить від люті, аж слиною бризкає. — То, то правду люди по Кам’янцю говорять, жи ти сі сплутала з султаном, і він ходить до нашої хати, як по свічену воду...

Чоловік суне на мене, а я ж боюся його. Мені страшно. Налякано зиркаю на мага, який нахмурившись лише сопе. А Сава йде на мене та крізь зуби цідить.

— Що безсоромна? В гарем захотіла? Як Густав, то застарий для тебе, а султан в самий раз... Так? Та я тобі...

Сава замовкає і завмирає на місці. Я ж не зовсім розумію, що відбувається. Оглядаюся на мага, який міцно зажмуривши очі, щось шепоче.

— Халіфе! — Налякано кличу чоловіка, бо Сава стоїть як воскова фігура, лише очима водить туди сюди.

Маг не відкриваючи очей, змушує мене замовкнути виставивши руку вперед. До бурмотівши якесь заклинання, суворо наказує мені.

— Вийди з хати, і зачекай на дворі.

Я буквально вистрибую з хати, бо мені моторошно від шипіння мага. Підходжу до розлогої груші, та присідаю на лавочку. Проходить буквально хвилина, як я чую дівочий голос, що кличе мене.

— Квітко! Квітко! — оглядаюся, бо до мене біжить Мелашка. — Ой як добре, що ти вже стала. І жива, здорова... — дівчина віддихується та пояснює. — А, то до нас вчора твій батько приходив. Сказав, що не дасть нам більше ні монетки. І ми більше можемо не ходити до тебе. Казав, що тепер ти сама маєш, господарку порати. — Мелашка перехоплює подих та налякано додає. — А нинькай, ми з Ґриньом бачили як пан Сава йшов до тебе...

— Він у хаті, — сухо повідомляю, коли дівчина замовкає.

— Квітко, а, що султан робив вчора у твоїй хаті, ледь не весь день?

Я знизую плечима, бо ж нічого не знаю. Халіф казав, що Оксен одужав, і поїхав до двору султана. Але про самого Махмеда, в моєму будинку, він не казав нічого.

— А ще зі султаном такий красень був, чи то воїн, чи то може родич який султана. Ну такий вже гарний, що ні словами описати, ні в казках переказати, — відриває мене від роздумів дівчина.

Я ж на ці слова лише посміхаюся. Бо здогадуюся, що, мабуть, мова зараз йде про Оксена. Я ж за шрамами його краси не розгледіла.

— То той поранений чоловік був. Він родич султана...

— То той, що вмирав?!! — перебиває мене Мелашка, і дивиться на мене великими очима.

— Той, — лиш тихо запевняю, та сказати не встигаю більше нічого. Бо з хати раптом доносяться крики.

Ми з Мелашкою одразу схоплюємося. Я завмираю на місці, а дівчина перестрибнувши через лавку, ховається за товстий стовбур груші.

— Цур, тобі, нечиста сила! — волає Сава вилітаючи з цими словами з хати, та тягне великий клунок на перед себе. — Хай буде проклята та хата, і відьми, що живут в ній. Я сюди більше не прийду. — Сава наштовхується очима на мене і волає. — Все байстрючко, нема в тебе більше батька. Нехай Виговський тебе гледить та сватає. Знати тебе більше не хочу.

— Біжи! — шиплю Меланці, ледь повернувши голову у її бік. — Ввечері прийдеш.

Сава недобре глянувши на мене, йде. Ледь тягне клунок до воріт, і проклинає свою дочку Квітку, на чому світ стоїть.

Коли Сава опиняється за ворітьми, я повільно йду до хати, де на мене чекає маг.

— Він пішов назавжди, — повідомляє мені ламаною мовою чоловік.

Я ж зітхаю, й присівши на лавку тихо видаю.

— Це добре! Тепер у Квітки буде щаслива доля.

Маг посміхається, а я питаю його те, що мене турбує.

— Халіфе, чому я зовсім сил не маю?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍