Юлія Ройс - Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс

- Глава 21.2 -

– Випий води, Ясю, – просить Мирон і відпускає мене. Сідаю рівно, витираю серветкою мокре обличчя і п’ю воду зі склянки. 

– Я краще поїду, – хочу встати, але Мирон робить це першим і подає мені свою руку. Приймаю її, але, підвівшись на ноги, одразу відпускаю. 

До виходу йду першою, а він за мною. Шукаю поглядом автомобіль, яким приїхала сюди, але не бачу його.

– Я відпустив водія. Сам  тебе відвезу, – пояснює Мирон. 

Мовчки йду за ним до його автомобіля і сідаю на пасажирське сидіння. Мирон розміщується за кермом, і автівка рушає. Минає всього кілька хвилин, і ми потрапляємо в затор. Я зовсім не хочу стояти тут годинами, але… таке відчуття, що доля продовжує насміхатись з мене. 

– Пробач, Ясю. В той час, коли дізнався про твою вагітність, я навіть не думав, які наслідки можуть мати мої слова, – Мирон говорить стримано і дивиться перед собою. – Я взагалі не думав про тебе і про те, як боляче тобі роблю. Зараз ненавиджу себе за це. Мені шалено прикро, що ти зараз плачеш, що твої батьки розізлились на тебе через мене. Якби ж я міг щось виправити… Але минулого не повернути.

– Я не звинувачую тебе, – шепочу, розглядаючи свій живіт. – На той момент ти думав, що так буде краще. Просто ти не кохав мене. Я з цим змирилася. Поїхала. І навіть зараз не чекаю дива. Я знаю, що мій син народиться оточений любов’ю. Якщо не твоєю, то твоїх батьків. 

– Ясю, я дійсно хочу все змінити. Хочу виправити старі помилки. Ти подобаєшся мені. Ти неймовірно добра та світла людина. І наш син таким буде. 

– Ти знову просиш дати тобі шанс? – питаю і дивлюсь на Мирона. Він теж переводить погляд на мене і дивиться так… тепло, наче я його всесвіт. 

– Останній. Я обіцяю стати найкращим для тебе, – випалює. 

– Добре, – виривається з горла. Я сама не вірю, що роблю це. Можливо, сам прихід Мирона в ресторан так на мене подіяв. А може, вся справа в батьках… Я хочу довести їм, що Мирон не такий поганий, як вони думають. – Та ти маєш розуміти, що будь-яка твоя помилка буде коштувати дуже дорого. 

– Я розумію, – відповідає. – Не буде більше помилок. 

Мирон тягнеться до мене і торкається пальцями шиї. Я ж завмираю, як вкопана, і не знаю, чого чекати далі. Завжди мріяла, щоб він дивився на мене так ніжно, торкався обережно і цілував до появи метеликів у животі. 

Коли Мирон розуміє, що відштовхувати його я не буду, його уста накривають мої. Поцілунок виходить дуже солодким, саме таким, як я і хотіла. 

Коли машини позаду нас починають сигналити, Мирону доводиться мене відпустити. Він невдоволено їде далі, а я усміхаюсь. 

– Не хочеш сьогодні у мене залишитися? – питає. – Немає у мене бажання тебе відпускати. 

– Мені треба заспокоїтися і зібрати себе докупи. Тому сьогодні ні, – відповідаю. Насправді я дуже хочу поїхати до Мирона, але йому про це не скажу. 

Мені дійсно треба розібратися в собі. Треба подумати. Сьогоднішній вечір забрав багато сил. Гіркий присмак після розмови з батьками залишився. Я вдячна їм за все і дуже їх люблю, але робити так, як хоче тато – не буду. 

Коли автомобіль зупиняється біля воріт, Мирон знову нахиляється до мене і цілує. Робить це ніжно та обережно, наче боїться, що я можу відштовхнути. 

– Я вже піду, – кажу йому, і Мирон залишає салон першим. Я відчуваю метелики в животі й мурахи по тілу. Здається, я щаслива навіть не зважаючи на те, що відбувається навколо. 

– До завтра, Ясю, – обіймає міцно і торкається долонею мого живота. – Бувай, синку!

І як тут не усміхнутися? Мирон їде, а я заходжу на територію і йду до будинку. Настрій хороший і прокидається апетит. Все-таки я не повечеряла сьогодні. 

Йду на кухню і дістаю з холодильника суп. Ставлю його розігрівати й, поки чекаю, вмикаю чайник. Ловлю себе на думці, що багато усміхаюсь сьогодні. Мабуть, це не кожному під силу – усміхатися після такого важкого вечора.

Чайник закипає і вимикається, тому беру чашку і готую чай. Суп також розігрівається, тому збираюсь налити трохи в тарілку, але завмираю в момент, коли чую, як у будинку щось падає. Гуркіт триває секунди три – і знову стає тихо.

– Хто тут? – кричу, але ніхто не відповідає. 

Вирішую піти перевірити й тихенько, наче злодійка, крадусь до вітальні. Тут нікого немає, тому єдине місце, що залишається – кабінет. 

Коли наближаюсь, помічаю, що там горить світло. Двері зачинені не повністю, тому відкриваю їх і заглядаю всередину. 

Дикий страх огортає в момент, коли бачу батька Мирона на підлозі без свідомості. Він дуже блідий, і я боюсь, що сталось найгірше…

– ДОПОМОЖІТЬ! – кричу з усієї сили й сама мало не задихаюсь. — БУДЬ ЛАСКА, ДОПОМОЖІТЬ!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍