Юлія Ройс - Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс

- Глава 21 -

Кілька разів вдихаю і видихаю. Я дуже люблю своїх батьків. Вони завжди добре до мене ставилися, але ось ця перевага їхня наді мною відчувалася з самого дитинства. 

Батько хотів бачити мене сильною та впевненою у собі. Виховував жорстко, але правильно. А потім я зрозуміла, що не хочу так. Це ж моє життя, а не його. 

– То які у тебе питання? – вирішую не затягувати з розмовою. 

– Що ти плануєш робити далі? – питає тато. – Ми вже зрозуміли, що батько твоєї дитини безвідповідальний, а тобі народжувати скоро. 

– Зараз я живу в батьків Мирона. Вони дуже хороші люди, – відповідаю. 

– Ти серйозно? – злиться мама. – Ти живеш у людей, син яких вигнав тебе після того, як дізнався, що ти вагітна?!

– Так, – кажу. – Вони хороші.

– Це божевілля якесь! – додає тато. – Твої ігри в самостійність привели тебе до краю. Вагітна, самотня, ще й живеш на шиї у чужих людей! Отже так, Ярославо. Ти повертаєшся з нами додому.

Оце так! Такого повороту я не очікувала і точно не збираюсь нікуди їхати. Та я збожеволію вдома з батьками. Їм не вдалося виховати мене так, як хотіли, то спробують мого сина виховувати. 

– Мамо, тату, я не поїду додому! – кажу твердо. – Я хочу жити тут. 

– Знову перечиш? – злиться тато. – Скільки ще помилок ти маєш зробити, щоб нарешті зупинитися?

– Яся не робить помилок, – чую за спиною голос Мирона і повірити не можу, що він дійсно прийшов. 

Я бачу, як хмуриться тато, дивлячись мені за спиною, а тоді відчуваю руку Мирона у себе на плечі. 

Він дійсно прийшов. Повірити не можу…

– Отже, це ти кинув мою доньку вагітною! – цідить тато. 

– Так, це я, – спокійно відповідає Мирон. – Я прошу у вас вибачення за це. Знаю, що словами нічого не змінити, але готовий виправити минулі помилки. Я зрозумів, що кохаю Ясю і хочу бути з нею. З нею і нашим сином.

– Яка чудова промова, – фиркає тато. – Але я тобі не вірю! Викинув її як непотрібне кошеня один раз, викинеш і другий. 

– Як ви можете так говорити, зовсім мене не знаючи? – хмуриться Мирон. Схоже, його витримка дала тріщину. 

– Твої вчинки говорять самі за себе, – гиркає тато.

– Ти вигнав нашу доньку, вагітну твоєю дитиною, – втручається мама. – Як ми маємо зараз реагувати? 

– Мамо! Тато! – цього разу не витримую вже я. Звісно, я знала, що буде щось подібне, але не думала, що дійде до такого. Ми в ресторані, де багато людей. На нас звертають увагу інші гості. Це дуже неприємно. – Досить уже! Я вже сказала вам, що ми з Мироном самі розберемось! Будь ласка, дайте нам можливість на це. 

– Ярославо, хіба ти забула, як повернулася додому повністю розбитою? – продовжує напирати тато. – Він розбив тобі серце. Розтоптав! А зараз ти ще й захищаєш цього мерзотника?! Де б ти була, якби ми з матір’ю не допомогли тобі? Думаєш, цей горе-татусь прийняв би тебе назад? 

Мені боляче від того, що тато має рацію. Я дуже вдячна йому за те, що в той період він прийняв мене назад, допоміг з роботою. Але ж він мій тато! Хіба могло бути інакше? 

Невже через те, що тоді він допоміг, зараз повинна слухати тільки його? Мені не п’ятнадцять років! Я не зобов’язана це робити! 

На мою думку, батьки – це ті люди, що завжди будуть на твоєму боці. Підтримуватимуть, що б ти не зробила. І допомагатимуть. Частково мої рідні такі, але тільки частково. І саме від цього болить найбільше. 

– В той час не прийняв би, – відповідає Мирон, а я витираю сльози, що так невчасно виступили на очах. – Але це було тоді. Зараз я все переосмислив. Я хочу, щоб Яся стала моєю дружиною. Хочу створити з нею повноцінну родину. 

– Я цього не підтримую, – карбує тато. – Але, знаючи свою доньку, можу сказати, що вона все одно зробить все по-своєму. Робіть що хочете, а ми вже підемо. Щось немає бажання сидіти за одним столом з людиною, котру чоловіком назвати важко. 

Мої батьки йдуть, навіть не обійнявши мене на прощання. Я ж сиджу як вкопана і не знаю, що говорити. А може краще мовчати? Сумніваюсь, що мої слова якось допоможуть виправити ситуацію. 

– Пробач, – Мирон сідає поруч зі мною і дивиться в очі. – Це все моя вина. 

– Ми всі люди. Всі робимо помилки, – кажу. – Та, на жаль, не всі вміємо пробачати. Мій батько хороший насправді, але під тією купою льоду так важко до нього достукатися. Я більше не можу. 

Мирону більше нічого не треба. Він розуміє мій стан і одразу ж обіймає. Пригортає до себе і гладить мою спину. 

Моє життя в черговий раз пішло шкереберть, але цього разу Мирон поряд. Не він причина моїх сліз, але він намагається зробити так, щоб цих сліз не було.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍