Джин Філліпс - Королівство жахів

— А він сміявся? — запитала Джоан, не знаючи що їй сказати.

— Ні. Він узяв мене на руки, і я побачила, як йому було погано — він знову й знову просив у мене пробачення, він обгорнув мій поріз паперовим рушником і посадив мене собі на коліна, а я все ще плакала, і він сказав, щоб я була хороброю, а я сказала йому, що не можу, бо з мене витікає кров. Тоді він дістав з шухляди ножа і черкнув лезом себе по руці на очах у мене. А тоді з нього теж потекла кров, і він простяг свою руку й сказав: «Дихай зі мною, моя дівчинко, робімо разом вдих і видих». І я послухалася його. А потім він забинтував обидві руки, мою і свою.

Джоан могла бачити це все. Але вона бачила ту сцену виразніше, ніж хотіла. Вона бачила, як сльози стікають по обличчю Кейлін, і вона, безперечно, мала кіски, коли була маленькою, можливо, із заколками, і Джоан бачила маленьку закривавлену руку й бачила батька, що умисне пустив собі кров.

Вона усміхнулася дівчині. Дівчині, яка бачила чоловіків з рушницями й бачила, як падали мертвими люди. Дівчині, яка покинула свою надійну схованку й вийшла допомогти людям, яких вона ніколи не знала.

— Коли правильно дихаєш, це іноді допомагає, — сказала Джоан.

Кейлін нахилила голову, відкидаючи своє волосся то праворуч, то ліворуч, і на якусь мить цей її рух перестав дратувати Джоан. Це дитяча звичка, подумала вона. Можливо, відчуття розгойдуваного волосся заспокоює її.

— Я хотіла б, аби він був тут, — сказала Кейлін лагідним голосом.

Джоан нахилилася ближче до неї. Це вперше, відколи вони зачинилися в цій кімнаті, дівчина показала, що вона розуміє, де вона є, посеред цієї реальності, що вона відчуває її справжню вагу.

— Розумію тебе, — сказала Джоан.

— А вам хотілося б, аби ваш батько був тут?

Джоан стала підшукувати можливу відповідь на це запитання.

— Ти знаєш, — сказала вона, — у мого батька було багато великих рушниць.

Кейлін тихо засміялася. Джоан відчула, як щось у ній розслабилося, й вона не знала, ця розслабленість була доброю чи поганою.

— Чому у вашому домі саме ти готуєш обід? — запитала Джоан.

— Мама й тато обоє пізно повертаються зі служби, — відповіла дівчина. — А я люблю куховарити.

— Моя дочка пекла тістечка, — сказала вчителька із заплющеними очима. — П’ять або шість шарів. Коли вона була ще маленькою. Як ото роблять їх у пекарні.

Джоан подивилася на жінку, яка здавалася достатньо розслабленою, щоб заснути в будь-яку мить. Її волосся було гладко зачесане й не розкошлане, а її елегантне намисто було ідеально центроване в неї на шиї. Вона була дуже тихою. Можливо, вона молилася. І Джоан було приємно думати, що вони перебувають під чиїмось наглядом і охороною. Що Бог їх не покинув. Їй би хотілося вірити в це. Вона прокручувала цю думку у своїй голові, коли Лінкольн, стрибаючи вгору й униз, з боку в бік — нескоординовані, як у дервіша рухи — впав назад і вдарився об ящик, проти якого вона вже остерігала його.

Кімната яскраво освітилася. Джоан на мить була осліплена й розгубилася, але потім подивилася на сина й побачила, що світло падає точно на його сплутане волосся. Вона кинулася до нього, відтягла його від стіни, водночас потягшись другою рукою до вимикача й вимкнувши непотрібне світло.

Вони знову опинилися темряві.

Вона відчула, як вона важко дихає. Закрила рот, але звук став ще гірший, коли вона стала дихати носом. Знайшла руку Лінкольна, і його пальчики сплелися з її пальцями.

Він не зсунувся з її колін. Вони всі сиділи, чекаючи.

— Світло спалахнуло лише на секунду, — сказала Кейлін після, либонь, найдовшої паузи, яку вона зробила, відколи вони ввійшли в цю кімнату. Джоан була рада почути її голос.

— Це не має значення, — сказала вчителька. — Ми влаштувалися тут добре.

Джоан сподобалося, з яким спокоєм усі зустріли несподівану пригоду.

— Мамо? — обізвався Лінкольн невпевненим голосом. Вона виявила обережність і не сказала йому жодного слова догани.

Проте він усе-таки щось підхопив або від неї, або від інших. Вона чула раніше, що діти, схожі на собак: вони нюхом відчувають страх.

— Усе гаразд, — сказала вона. — Ми в безпеці.

Повна кімната світла, яке спалахнуло й одразу ж згасло. Схоже на маяк, що скликає до себе людей.

— Усе гаразд, — повторила вона, стискаючи малого за руку.

Його пальчики були дуже маленькі.

Він і сам був маленький.

Вона відчувала його м’які суглоби — жодна частина його тіла ще не тверднула й не покривалася мозолями, навіть його п’яти чи лікті, й іноді вона проводила кінчиком пальця по них після ванної, аби з’ясувати, чи вони не тверднуть, сподіваючись, що ні, й почуваючи себе винною за таке припущення, бо, звичайно ж, вони мають поступово тверднути. Відчуття цих суглобів і його твердих гладеньких нігтиків щось розбудило в ній, розбудило почуття, яке потрясло її кілька годин тому, хоч вона докладала великих зусиль, щоб утримати його десь у самій глибині свого єства.

Вона не хотіла про це думати: він міг померти.

Вона не могла думати про такі речі, а проте жити й діяти, а їй треба було жити й діяти, й вона не хотіла належати до тих жінок, які не дозволяють своїм дітям їсти сире тісто для приготування тістечок або виходити на вулицю без няньки, й ти повинна долати свій жах, бо інакше ти ніколи не дозволиш своїй дитині виходити з дому через парадні двері. Бо саме там підстерігає їх смерть зі своїм закривавленим обличчям, і вона ніколи про це не думала, бо мала туманне уявлення про те, яке глибоке провалля відкриється перед нею в такому випадку. Ось такі почуття тебе опановують, коли ти маєш малу дитину, ти нерідко переживаєш невимовний біль, але намагаєшся відкинути ті можливості, які його спричиняють.

Вона пильно дивилася на його ручку — пригадала його дзвінкий сміх та його усмішку, коли він прокидався зі свого короткочасного сну й бачив, як вона нахилилася над ним — і її жах зменшився.

Позаяк усі вони намагалися щось вигадати, аби заповнити мовчанку, зовнішні постріли з рушниць спочатку здалися їм тріскотінням феєрверків.

Почувся цілий оркестр вилясків і незначних трісків. Якийсь голос пролунав так гучно, що Джоан здалося, ніби він був підсилений мегафоном. І коли вона намагалася розібратися в усьому цьому, то почула дивний звук, якого вона не змогла впізнати. Так ніби ціла гора готових млинців гепнулась