Джин Філліпс - Королівство жахів

на підлогу. Какофонія була багатотонною й дедалі гучнішою. Вона знала, що мають означати всі ці постріли, ці виляски й крики.

Нарешті щось сталося. Хтось ішов до них. Вона відчувала щось подібне до полегкості чи збудження, але не розуміла, що то за почуття.

— Чуєте? — сказала Кейлін, кивком голови, показавши на вікно. — Поліція.

— Так, — підтвердила Джоан.

— Вони скоро будуть тут, — сказала дівчина.

— Так, — знову підтвердила Джоан, схрестивши ноги.

Вона хотіла підвестися. Рухатися.

Її рука вперлась у щось слизьке на підлозі. Вона підняла його, переконана, що десь поблизу бачила паперового рушника, й Кейлін підхопила її за лікоть.

— Ви поранили собі руку, — сказала дівчина, й зі свого кутка вона побачила роздерту шкіру поблизу від зап’ястка Джоан, а не подряпину на її долоні.

— Вона не страшна, — сказала Джоан.

— Ви не повинні допустити, щоб туди потрапила інфекція, — сказала Кейлін. — Ми не маємо тут ліків. Але вам слід принаймні замотати собі рану.

Перш ніж Джоан встигла заперечити, дівчина висунула з прилавка шухляду. Вона дістала звідти білий рушник для обтирання посуду й обмотала його навколо зап’ястка Джоан.

— Він чистий, — сказала вона.

В її рухах була дивовижна ефективність, і це утримало Джоан від заперечень. Вона лише дивилася, як дівчина туго обмотала рушника й двома енергійними рухами зав’язала його.

— Ну як? — запитала Кейлін, відхиляючись назад на ліктях, аж її волосся лягало на підлогу. — Вам краще?

— Так, — відповіла Джоан. Їй стало краще. Хоч насправді рана боліти не перестала.

Вона ще роздивлялася свій зап’ясток, коли постріл з рушниці так гучно загримів у кімнаті, що це була вже якась нова подія. Джоан відхилилася назад і вдарилася головою об краєчок прилавка, а її руки міцно зімкнулися навколо Лінкольна, так міцно, що він аж почав випручуватися. Навколо засвистіли кулі — вона чула їхнє відлуння в голові, як музику цимбалів.

Вона почула, як зойкнула Кейлін, а Лінкольн щось заверещав їй у вухо, але вона не зрозуміла, що саме він кричав.

Звуки були фізично болючими, і їй знадобилася якась мить, щоб подолати бажання затулити вуха долонями. Затулити долонями вуха Лінкольна. Вона обернулася спиною до дверей, і Лінкольн заховався у вигині її тіла.

Одна думка здалася їй цілком імовірною. Хтось проник усередину ресторану. Хтось перебуває біля сталевих дверей їхньої кімнати, намагаючись пройти в них. Вона відчувала, як цокають її зуби. Із кожним пострілом була переконана, що куля проб’є їхні двері.

У стрілянині виникла пауза. Пострілів пролунало десь близько десятка. Вони знову почалися майже відразу ж.

Кейлін зіп’ялася на ноги й відступила в далекий куток кімнати — ящики валялися навколо неї, фільтри на каву та паперові стаканчики розсипалися по підлозі. Учителька стояла майже випростана, вхопившись руками за прилавок.

Постріли знову припинилися, й тиша була жахливішою, аніж шум.

— Вони не можуть проникнути всередину, — сказала Кейлін. Вона плакала, хоч про це свідчило лише її мокре обличчя. Її голос звучав упевнено. — Вони не зможуть.

Джоан не відчувала такої впевненості. Двері — це лише сталь. Вона не зачарована. Має існувати межа, до якої вона зможе витримувати. Вона торкнулася свого обличчя, перевіряючи, чи вона не плаче, але вона не плакала. Плакати було б марно. Протягом цієї ночі вона навчилася розціплювати зуби. Вдихати й видихати повітря.

Дихання допомагало.

У її вухах досі лунало відлуння пострілів.

— Вікно, — прошепотіла вона, підвелася на ноги й поставила Лінкольна на прилавок. Вона видерлася туди слідом за ним і штовхнула вікно, яке, Богу дякувати, не вимагало від неї великих зусиль. Лише один натиск її зап’ястка й ручка обернулася: шибка відчинилася назовні, але зупинилася через кілька дюймів. У проміжок між вікном і рамою Лінкольн міг би пролізти, але вона не змогла б. Постріли не відновилися, може, нападники обмірковували нову стратегію? І чому вони нічого не сказали? Може, вони складають римовані куплети? Вони розташувалися біля дверей чи, може, один з них стояв на варті біля вікна? Але незабаром пролунав новий звук, важке гупання у двері, й вона наказала Лінкольну стояти тихо на прилавку, доки вона вибереться на підвіконня.

Світло біля вікна було яскраве. Безперечно, його утворювали вуличні ліхтарі, а не місяць. Вона подивилася вгору й побачила на стелі кілька жуків сонечок, схожих на маленькі темні кнопки.

— Ходіть сюди, — покликала вона інших, радше утворюючи слова ротом, аніж вимовляючи їх.

Вона не збиралася кричати, щоби пересилити гуркіт.

Кейлін наблизилася до неї, задерши ногу на прилавок і вибравшись на нього за якусь частку секунди, перетворена на коліна й лікті.

Гупання — вони застосували таран? — відлунювало в її черепі, коли вчителька похитала головою.

Джоан тримала Лінкольна однією рукою, а другою, яка кровоточила, шалено махала, а проте вчителька й далі хитала головою.

— Я не можу… — почала вона, але інші слова потонули в гуркоті.

Потім шум змінився — знову гупання, але цього разу в ньому пробився новий тон. Новий удар по дверях. Двері задзвеніли й заскреготіли.

На мить настала тиша — блаженна тиша — а потім двері стали відчинятися. Вони відчинилися не більше як на дюйм. То був такий невеличкий рух, що Джоан змогла переконати себе, ніби не помітила його. Але двері оберталися далі, дуже повільно, й вона знала, що вони відчиняються. Вона подивилася вниз на сина й побачила крихту на його щоці. Кейлін притислася до її спини, тепла, й вона тремтіла, бо хотіла рухатися, а вчителька стояла зовсім близько до дверей, повільно відступаючи від них — світло падало на її волосся, й воно світилося. Момент розтягувався повільніше, повільніше й повільніше, а потім двері брязнули й розчахнулися цілком, ударившись об полиці, які були за ними.

За дверима стояв чоловік.

Джоан не могла не подумати, що вона мала рацію від самого початку. Його навряд чи можна було назвати чоловіком. Він, либонь, ще не голився. Він не був у чоботях, як вона собі уявляла. Він був у тенісних черевиках.

Одна секунда.

Дві секунди.

Вона ковзнула перед Лінкольном, її ноги звісилися з прилавка. Вона подумала, що затуляє його цілком, й, можливо, є шанс, що терорист не побачить її сина — а може, їй просунути його у вікно? Просунути не побаченим. За нею на відстані фута або двох лежала ціла колекція ножів, але вона не хотіла на них дивитися.

Натомість вона дивилася на терориста. Їй коштувало чимало зусиль дивитися повз довгу рушницю, яку він навів на них усіх — націлив на вчительку — але вона дивилася повз неї.

Він тримав сокиру у своїй