Валерія Дражинська - Я хворий тобою, Валерія Дражинська

20

Близько шести років тому

Катерина

О Господи, час тягнеться як гума. Я вся в передчутті швидкого позбавлення від суперниці. Аби тільки все вийшло. Я не винесу більше її присутності в нашому житті. Так, егоїстично! Адже в основному мною рухає не жалість. Кирило буде тільки моїм, і ми обов'язково будемо щасливі.

Я дуже хочу подивитися на час у телефоні, але боюся ризикувати - можу розбудити Кирила. Слух уже довгий час напружений до упору. Намагаюся розрізнити довгоочікуваний сплеск води. Ненавиджу чекати.

Серце пропускає удар, коли на іншій половині ліжка відчуваю вібрацію телефону і рух, Кирило акуратно, щоб не розбудити мене, встає. Лише б у туалет, молюся я. Але він крадькома виходить із каюти. Жахає усвідомлення - йде до Слави. Я хапаю телефон. Без п'ятнадцяти три. О боже! Пізно до мене доходить, що потрібно було його зупинити. Спросоння запитати куди він? Ідіотка. Але вже пізно. Чи ні? Мозок збуджено шукає рішення і не знаходить. Не в силах залишатися в ліжку, тихо йду за ним. Те, що бачу на палубі, змушує мене похолодіти від дикості того, що відбувається. На підлозі, біля поручнів, Кирило заколисує на руках Славу, яка ридає.

- Ну, навіщо? Навіщо? - втихомирює він її, - Я ж люблю тебе. Потерпи ще трохи. Все обов'язково буде добре. Ми скоро втечемо. Я позбавлю тебе від батька. Просто потрібно ще трохи часу. Нам потрібні гроші. Потерпи, маленька. Я дуже люблю тебе. Навіщо ти намагалася це зробити? Не смій більше ніколи. Ти моя. Тільки моя. Ніколи не відпущу тебе. Все буде добре.

Монотонно бурмотів він, як божевільний, і я не витримала:

- Кириле, відпусти її! - жалібно прошу.

Він одразу піднімає на мене шалений погляд. Кілька секунд здивовано дивиться, а наступної миті очі наповнюються шаленою злістю.

- Це ти вмовила її накласти на себе руки. Сама б вона на таке не наважилася.

Він дбайливо знімає Славу зі своїх рук і йде на мене. Мені стає страшно, не можу рухатися - ніколи не бачила його таким. Підійшовши, Кирило без слів б'є мене кулаком у живіт. Я падаю, і він починає мене бити ногами. Мене ніхто в житті не бив! Несподівано побої припиняються. Я вже вирішила, що він мене вб'є. З побоюванням розплющую очі, Кирило лежить поруч із заплющеними очима. Над ним стоїть Слава і тримає в руках пляшку шампанського. Повільно до мене доходить, що сталося - вона вдарила його по голові. Незграбно підіймаюся. Від шоку біль відходить на другий план.

- Чому пляшка не розбилася? - зараз це цікавить мене найбільше.

Слава нервово усміхається і констатує:

- У тебе шок, - пляшку викидає у воду.

Я киваю, визнаючи її правоту. Вона швидко нахиляється і починає, з незрозуміло звідки взялася сила, тягнути Кирила.

- Що ти робиш? - мій голос тремтить.

- Якби ти допомогла, було б швидше.

Я підбігаю і починаю їй допомагати, не розуміючи, що ми робимо. Доходить тільки тоді, коли біля перил Слава намагається його підняти.

- Ти хочеш скинути його у воду?

- Ти прям капітан очевидність.

- Він мертвий? - я боюся почути відповідь.

- Не знаю, і мене це не хвилює, - холодно відповідає вона.

- А якщо він живий?! Ти не можеш викинути у воду живу непритомну людину, - жахаюся я.

Слава кидає спроби підняти його і дивиться на мене.

- Хочеш розповім, що буде, коли він прокинеться?

- Ні.

- А ти послухай, - наполягає вона, - Тебе він ніколи не пробачить за те, що ти в усьому цьому брала участь. І якщо він уже один раз зірвався на тобі, то це стане нормою доти, доки він одного разу тебе не вб'є. Навіть твій батько тебе не врятує. Повір, я знаю, яким жорстоким він може бути. Ти не зможеш від нього втекти. Ні він, ні його татко ніколи не віддадуть тобі дитину. А я... Я однозначно стрибну в цю воду і втечу. Я знаю, що Кирило, якщо не буде впевнений у моїй смерті, рано чи пізно мене знайде і посадить на ланцюг. Я не звір, Кать! Я людина. Я хочу свободи. І якщо заради цього потрібно вбити - я вб'ю. Вибирай! Або ми разом із Кирилом сьогодні помремо. Або твоє життя перетвориться на пекло, а я отримаю лише невелику відстрочку. 

Я можу закричати, і Слава просто попливе. Але я бачила безумство в очах чоловіка і розуміла, що вона має рацію. Мовчки почала їй допомагати.

Пихкаючи, Слава почала давати мені вказівки:

- Зараз підеш спати. Вранці почнеш шукати Кирила. Усе має виглядати натурально. Якщо ще ніхто не прокинеться, розбудиш насамперед охоронця і скажеш, що ми зникли. Востаннє ти Кирила бачила вночі, він кудись ішов. Ти запитала куди він, на що він відповів, що я захотіла покупатися, але одна боюся і попросила його побути поруч. Старий мудак точно на це клюне. Обов'язково одягни щось таке, щоб прикрити синці, вранці вони почнуть проступати. Не можна, щоб їх хтось помітив. З'являться непотрібні запитання. Добре, що в них табу бити по обличчю.

Нам насилу, нарешті, вдалося перекинути тіло. Сплеск води здався мені занадто гучним. Господи, що ми наробили?! Я все ще перебувала в шоці. І погано міркувала.

- Це жорстоко!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍