Еміль Золя - Пастка

й собі поблажливо засміялася, навіть не дорікнувши йому за те, що він прогуляв ще один робочий день.

— Хай Бог милує, які ж нісенітниці він верзе! — буркотіла жінка. — Як можна плести такі дурниці!

І далі материнським тоном:

— Іди лягай спати, добре? Бачиш, ми працюємо, а ти нам заважаєш... Це вже тридцять дві носові хустинки, пані Біжар. Ось іще дві, тридцять чотири...

Але Купо не хотілося спати. Він стовбичив у пральні, хитаючись із боку на бік, як маятник годинника, і далі настирливо й дратівливо зубоскалив. Жервеза, бажаючи спекатися пані Біжар, покликала Клеманс і сказала їй рахувати білизну, поки сама все записуватиме. Але до кожної речі ця довготелеса пройда припасовувала гостре слівце, казала якусь мерзоту. Вона виставляла навіч злидні клієнтів, їхні пригоди в ліжку. Для кожної дірки і кожної плями, що потрапляли на очі, їй не бракувало характерних для прачок дотепів. Оґюстіна, ця мала розпусна дівка, вдавала, що нічого не розуміє, а насправді розвішувала свої вуха. Пані Пютуа міцно стискала губи, вважаючи непристойним говорити про такі речі перед Купо: чоловік не мусить бачити брудної білизни, порядні люди так ніколи не роблять. Що ж до Жервези, то вона цілком зосередилася на роботі й, здавалося, нічого не чула. Складаючи список, вона уважним поглядом стежила за сортуванням білизни, намагаючись вгадати клієнта. Ніколи ще не помилялася, впізнавала власника кожної речі по кольору, по запаху. Он ті серветки належали Ґуже: вони впадали у вічі, бо ними користувалися не для того, щоб витирати чорні сковороди. Ось наволочка, яка, напевне, потрапила сюди від Бошів, бо вся їхня білизна вимащена помадою пані Бош. Не треба було придивлятися до фланелевих куфайок, аби дізнатися, що вони пана Мадіньє. У нього була така масна шкіра, що вовняні ворсинки аж злипалися. Знала Жервеза й інші таємниці та особливості туалету кожного свого замовника: яке спіднє в сусідок, що ходять вулицями в шовкових спідницях; хто скільки панчіх, носовичків, сорочок міняє за тиждень; в яких саме місцях у людей рвуться деякі речі. Їй було що розповісти з цього приводу. Так, сорочки панни Реманжу давали підстави для нескінченних коментарів: зношувалися вони вгорі, тож у старої діви, певно, випинаються плечові кістки; і ніколи вони не були брудними, хоч носила вона їх по два тижні, що є доказом того, що в такому віці людина стає висхлою, мов той дрючок, з якого майже неможливо вичавити бодай краплю чого-небудь. Таким чином, щоразу перебираючи білизну, у пральні роздягали ввесь квартал Ґут-д’Ор.

— А ось і смакота! — вигукнула Клеманс, розгортаючи новий клунок.

Жервеза, охоплена раптовим почуттям відрази, відсахнулася.

— Клунок пані Ґодрон, — мовила вона. — Я більше не хочу прати її речей, потрібно вигадати якусь причину... Ні, я не перебірливіша за інших і за своє життя торкалася досить огидних речей, але це вже занадто, понад мої сили. Мені від нього всі нутрощі виверне... Що ж ця жінка робить, доводячи білизну до такого стану?!

Жервеза попросила Клеманс поквапитися. Але та продовжувала обговорювати кожну річ, пхала пальці в усі дірки, роблячи відверті натяки щодо білизни, якою вимахувала, мов стягом, що уславлював гидь. Тим часом навколо Жервези виростали справжні кучугури. Сидячи скраю табуретки, вона поступово щезала серед сорочок і спідниць. Перед нею купчилися простирадла, панталони, скатертини — справжня гора брудного шмаття, в якій вона й далі порпалася з оголеними руками, оголеною шиєю, з прилиплими до скронь пасмами білявого волосся, ще більш розпашіла й розімліла. Жервеза знову спокійно всміхалася, забувши про білизну пані Ґодрон, не відчуваючи більше її смороду, перебираючи рукою, як уважна й дбайлива господиня, навалені купи, щоб перевірити, чи все правильно. Зизоока Оґюстіна, яка полюбляла підкидати кокс у піч цілими совками, щойно засипала його стільки, що чавунні пластинки розжарилися до червоного Скісне проміння сонця било у вітрину, уся пральня ніби палала. Тоді в Купо, який від страшенної спеки сп’янів ще дужче, стався раптовий напад ніжності. Розкривши обійми, до краю зворушений, він підійшов до Жервези.

— Добра ти в мене жінка, — затинався Купо. — Дай-но я тебе поцілую.

Він рушив до неї, але зашпортався у спідницях і мало не впав.

— От же реп’ях! — не зозла мовила Жервеза. — Постій спокійно, ми вже закінчуємо.

Ні, він хоче її поцілувати просто зараз, він має це зробити, бо дуже її любить. Отак белькочучи, Купо, що вже був вибрався з купи спідниць, гепнувся на купу сорочок. Не втримавшись на ногах, він упав ницьма, зарившись носом у білизну. Жервеза, якій починав уриватися терпець, штовхнула його й крикнула, що він усе тут переплутає. Але Клеманс і навіть пані Пютуа стали на його захист. Врешті-решт, він був люб’язним і хотів її поцілувати. Нічого б не сталось, якби вона дозволила йому це зробити.

— Вам дуже пощастило, пані Купо! — мовила пані Біжар, чоловік якої, слюсар-п’яниця, повертаючись додому, щовечора лупцював її до смерті. — Якби мій поводився так само, коли приходить під джмелем, то була б справжня радість.

Жервеза, заспокоївшись, уже жалкувала, що так була скипіла. Вона допомогла Купо звестися на ноги, а потім усміхнулася й підставила йому щоку. Та бляхар, нікого не соромлячись, схопив її за груди.

— Правду кажучи, — бурмотів він, — твоя білизна страшенно тхне! Але, бач, я однаково тебе люблю.

— Облиш мене, припини лоскотати, — кричала вона, сміючись іще голосніше. — Який же ти телепень! Як можна бути таким дурнуватим!

Купо міцно обійняв її і навіть не думав відпускати. Вона здалась на його ласку, відчувши легке запаморочення від важкого запаху білизни, і навіть винний чоловіків віддих не був їй огидним. А міцний поцілунок, у якому злилися їхні вуста в осередді цього бруду, став ніби першим гріхом, початком повільного занепаду всього їхнього життя.

Тим часом пані Біжар зав’язувала клунки з білизною і розповідала про свою донечку, яку звали Елалі. Дитині виповнилося всього два рочки, але вона була такою розумницею, просто як доросла жінка. Її можна було спокійно залишати саму: вона ніколи не плаче й не грається сірниками. Нарешті пані Біжар винесла один по одному клумаки з білизною, зігнувшись навпіл під їхньою вагою. Її обличчя пішло фіолетовими плямами.

— Нема вже сили терпіти, ми тут засмажимося, — сказала Жервеза, витираючи піт з обличчя, перш ніж знову взятися до чепчика пані Бош.

Помітивши, що піч розжарилася до червоного, усі заговорили, що Оґюстіні треба дати