Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

людину до смерті тривожать, схибити не дають; а в іншого – все життя щербате, на пилку схоже. Совісті – ні на гріш… Одне слово, моя провина. Не вберіг друга… Там, у тайзі приморській і схоронив. А на згадку – рубці звірюки нажив докупи із семенівськими, та ніж залишився ось цей. Ним же й могилу рив до вечора, тому що ослабшав від крові…

Старий звично потягнувся до піхв на поясі, довго мовчав, перекладаючи ніж з однієї долоні в другу. Інколи кістляві пальці обмацували потертий чохол, дерев’яну рукоятку з бронзовою болванкою на кінці. Кілька разів він кидав на сина й онуків задумливі погляди, потім, ковтнувши клубок, що підступив у горлі, захрипів:

– Гарний клинок завжди знадобиться… Сталюка, здається, самурайська. Що на полюванні, що в… – старий, знову помовчавши, додав зовсім тихо: – Що в лісотехніку аль у геологію. Не знаю, що ви там з Андрійком виберете…

У світлиці запанувала тиша. Раптом у ходиках вище циферблата відкрилися дверцята. Із них вискочила зі світло-сірими зобом та грудкою зозуля; жодного разу не моргнувши жовтуватими очима, розмірено відрахувала час і сховалася в гнізді залізному. З першим «ку-ку» губи пораненого здригнулися, заворушилися, але він і собі не зізнався, що відраховував: години, дні, місяці чи роки.

– Ну та гаразд. Вирішувати треба. А як вирішувати, коли глухий кут… – повільно продовжував старий, немов повільністю мови й рухів міг розтягнути швидкоплинний для нього час. – Ти, Кузьмо, вже пробач батька: за звичаєм ніж потрібно б тобі, як синові, передати, однак ні до чого він тобі. У школі аль удома картоплю чистити? Гарна річ, хоч ніж або рушниця, не повинна без діла на стінці пилом припадати. Візьми лайку – без полювання псина пропадає…

– Про що розмова, батьку! Мені ніж і справді хіба що на стінку. Таким і картоплю не з руки чистити…

– Знаю, Андрійку, коли підеш у геологію тайгою швендяти – ніж тобі в саму пору, – роздумливо мовив старий, дивлячись на внука з України.

Андрій не встиг усвідомити сказане, як знову долинув той же роздумливо-глухуватий голос:

– Як розібратися, коли в облогу[21] потрапив, а по-міському – швидше за все в глухий кут. У кільце. Так що, внуку, не тримай на діда зла. Не рубати ж на двох таке добро?! А лісотехнічний – та ж геологія.

Витягнувши з піхв клинок, старий, ніби тримав у руках живу істоту, ласкаво погладив синювате лезо, провів ним, наче гострячи об долоню з обох боків, і простягнув Макарові:

– Тому візьми, внуку…

– Ну-у-у навіщо? Чого це?! – Макар не зміг при всьому бажанні стримати радість і сумне тремтіння в голосі. Невже й справді дід дотоптує свою стежку? Юнак добре знав не лише безцінну вартість ножа, але й те, як дорожить справжнім клинком кожний мисливець. Не раз чув, як сторонні пропонували за ніж «в-ве-елик-кі-і» гроші або просили обміняти на коштовну річ. – Не на часі розмова, діду. Він ще тобі слугуватиме.

– Бери-бери… Знаю, що кою. – Старий дотягнувся до внука і вклав йому в долоню ніж. – Користуйся. Тільки запам’ятай: ніж до обміну й продажу, як говорила одна людина, не пристосований. Потім синові віддаси, – мисливець помовчав і додав зовсім тихо: – Якщо заслужить…

– Діду, а який він, дядько Макар? – притискаючи до грудей ніж, онук квапливим запитанням намагався приховати несподівану радість. Тільки сьогодні зрозумів, на честь кого його назвали. – Чому ти про нього ніколи не розповідав?

– А, тезко-о твій, – протягнув старий, – та чого отут розповідати? Справжня людина. Про таких удегейці говорять: «У ньому дух амби живе». Амба – по-нашому тигр. Уторопав? Амба!!! Значить, гордий і сильний! Візьміть, приміром, рись: набагато дрібніша за амбу, слабкіша, але не стільки хитріша, як капосніша, тому що стрибає ззаду й завжди підступно. Так і людина: погану важко розпізнати – прикмети ж немає, а ноги й голова на місці. Як мовиться, амба смугаста зверху, а людина – зсередини. Одне слово, світлої душі був мій Макарчик! Людина!

– Такий уже світлий, без єдиної цяточки? – зазираючи дідові в очі, запитав Андрій. – Виходить, не в кожного щербинки бувають?!

Щось у голосі онука змусило замислитися. Світлий, без єдиної цятки Макарчик для дітей занадто високо стоїть-світить, недосяжний, а тому наче не потрібний. Щоб виграти час, Федір Корнійович потягнувся за кисетом, набив люльку, але, як і завжди, не запалив, відкашлявся й ще повільніше, ніж звичайно, поважно загудів зненацька зміцнілим голосом:

– За всіх не поручишся… Та й не кожен відкриється! А в Макарчика щербинка була. Пам’ятаю ще шибайголовою таким, – старий підняв руку на рівень стола, – учився на коні їздити, та все просився на Буланого. А жеребець швидкий, із норовом. «Зажди, зажди, синку», – стримував батько, але якось відлучився на день – Макарчик на коня. Разів шість злітав стрімголов. Розлютився – ланцюгом молоснув жеребця. Хотів по спині, а ока як не бувало. Повернувся батько, погладив сина по голові й ласкаво додав: «Браво, хлопче! Ти б і друге вийняв. Тварина – вона німа. Все стерпить. Так і далі живи. Підучися на живності, а там і за людей візьмешся, мовляв, знай наших!» Зрадів спочатку Макарчик: не шмагали, не сварили, але коли потекли роки – хоч із дому тікай. Одноокий усе нутро вивертає. Просив син продати коня, а батько йому: «Кому він нужон каліка… Хіба що на м’ясо? Та й не допоможе тобі це, коли совість шепоче…» Так і росли разом: Макарчик мужніє, сил набирає, а Одноокий – хиріє.

– Виходить, не нашкодиш – людиною не станеш?! І не буває все-таки безгрішних людей? – запитав Герка.

– Чому ж? У житті, як і в природі, всілякі