Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

дива зустрінеш. У щербинках головне – не глибина й розмір провини, а як вона душу зачепить. Один… – старий на хвильку запнувся, – один, – повторив він, – атом скине – й відразу забуде; інший – деревце або квітку змалечку зломить – і на все життя вистачить… Коротше, совість, якщо вона є, хоч і без зубів, а з кістками згризе. Адже гріхи – не пиріжки, пережувавши, не проковтнеш, як не ковтнеш крутий окріп із полум’я. Однак, баламути, вистачить. Уморили. Давайте краще чай дудлити…

Дід замовк і заходився коло чаю. Потягнулися до самовара гості й господарі. Лише Макар не доторкався до чашки. Пальці мимоволі гладили клинок, рукоятку ножа, піхви. Не очікував такого подарунка. Незручно було й перед братом із дядьком. По-новому відкривався тайговик під час хвороби. Помічаючи зміни в дідові, слухаючи його оповіді, онук ще не розумів: старість більше живе минулим, стає повільнішою, неквапливо-поміркованою. Сам же Макар жив не теперішнім – майбутнім. Майбутнє – його бачив просторим, широким, вільним, як розкинута за хатою тайга, як неозоре море, про яке стільки розповідали Льонько та Герка. Макар розумів, скільки втрачають друзі, приїжджаючи до нього у ведмежий кут. Розумів і цінував…

Слухаючи діда та пестячи клинок пальцями, Макар придивлявся до двоюрідного брата. Той спокійно сприйняв рішення діда, хоча очі його горіли, як і в інших хлопців.

– Ти, онуку, не тримай зла на діда…

Від несподіванки гості та господарі здивовано вп’ялися поглядом у старого. Не зрозуміли, до кого він звертався.

– Ти, Андрійку, як і Макарчик, із чистою душею хлопчина. Цей ніж і тобі личить, – Федір Корнійович торкнувся онука, пожував губами. – Обіцяю власноруч відкувати тобі клинок. Зовні він буде, як лялечка – красивіше подарунка. А там, дивись, і лезом мало поступиться.

– Я, дідусю, не образився, – мовив Андрій, спалахнувши від задоволення. – Макарчик – мій брат! Та й на кордоні гарний ніж потрібніше.

Як і в дитинстві, дрібний та кволий Андрій здався Макарові маленьким чистим джерельцем, безпорадним не стільки перед стихією, скільки перед силою та злобою людською. Тяжко йому доведеться в житті.

Стежа шоста. Браконьєри. Герка

Макар спрямував погляд через заґратоване вікно і «намордник» до барака, ніби спробував побачити сусіда по нарах. Лише зараз зрозумів, кого з першої миті нагадував Сивий, не лише фігурою, але й тонкими рисами обличчя, а головне – ставленням до життя. Ще важче пов’язати світи зони й волі, ніж упізнати колись охайного та гарно вбраного знайомого чоловіка, тепер одягненого в лахміття, з місячною щетиною на обличчі. «У зоні, як і на війні, швидше проявляється нутро будь-якої людини», – прошепотів Джовба. За ту коротку зустріч на кордоні він так і не зрозумів, на що здатний його родич. Швидше за все, він не поліз би на рожен.

Помилявся Макар в оцінці свого двоюрідного брата…

1

Директриса, як звали її не лише учні, але й учителі, іноді любила зустрічати учнів біля входу, та Андрій завжди сміливо підходив до шкільних дверей.

– Почекай, Андрію.

Юнак спокійно зробив крок через поріг і приєднався до двох уже затриманих учнів. Відпустивши бешкетників, Алла Михайлівна спокійно, але безапеляційно виголосила:

– Не смій більше зав’язувати «вуха» шапки назад.

– Чому? – здивувався Андрій.

– Ти – син учителя. Відмінник…

– Ну й що? – перебив учень.

– Так ходять лише хулігани та бандити.

– Чому?

– Ти ж повинен бути прикладом.

– До чого тут шапка? – у тоні відмінника – тверда впевненість. – Де логіка?

– Повторюю, так ходять лише покидьки, злодії, хто в тюрмах сидів. Наступного разу заверну додому, – закипаючи внутрішнім гнівом, але зовні спокійно наполягала Алла Михайлівна, обпікаючи учня поглядом, переповненим темним полум’ям. – Ти зрозумів?

– Так зручно, – знову спробував пояснити Андрій. – У мороз – не холодно, а потепліє – голова не потіє…

– Ти що товаришуєш із покидьками та шпаною? Розмову закінчено.

Змовчавши, учень пішов. У школі знали: директорка слів на вітер не кидає. Від справжньої шпани відмінник завжди тримався подалі, а шапку так носити любив. Та й справді – зручніше. Якби наказ був зрозумілим і логічним – чому не виконати його. На уроках і навіть удома Андрій сидів задумливий.

– Ти що, захворів? – захвилювалася мати, побачивши сина після школи.

– Здоровий, – неохоче буркнув він, колупаючись ложкою в картоплі.

Мати доторкнулася губами до синового лоба, додала підсмаженої цибулі, шматочок хліба і здивовано глянула на чоловіка.

– Певно, перемерз. Мороз із вечора міцнішає, – Кузьма Федорович кивнув на розписане білою люттю вікно і додав: – Отримаємо відпускні і до наступної осені стягнемося на півпальто. З бічними кишенями…

Спідлоба Андрій глянув на батьків. Думав, вони забули про його мрію. Таке півпальто купили і Віктору, і Василеві.

– Не переживай, синку. Друзі зносять, а тобі і для університету ще вистачить. Візьмемо довше. За рік підростеш – якраз буде. І майже нове… До закінчення школи і годинник справимо. Отже, відправимо до столиці у всеозброєнні…

Півпальто. Годинник… Хлопець з апетитом докінчив вечерю, вискочив з-за столу з таємничо-загадковою посмішкою до книжкової шафи. Погортавши книгу, він зовсім повеселів і почав дочитувати «Дванадцять стільців».

Вечір,