Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

що навіть тут, у тайболі, й через стільки років миру душа людська виливала страждання, сльози та біль…

Мовчали гості й господарі. Мовчали дорослі й ті, хто через рік досягнуть невидимого кордону повноліття. Макар переглянувся з товаришами, кинув погляд на Женьку. Голінаста побігайка, щоб зрозуміти розмову дорослих, не пропускала ані слова, ані погляду; різнокольорові очі її все сильніше темніли, всотуючи біль та страждання інших. Нерухомо сидів і Кузьма Федорович. Обличчя його жодного разу не здригнулося, не відгукнулося на слова матері, немов голосила вона не через нього, й він не має до всього, що відбувається, жодного стосунку; лише очі, що поблискували з-під кошлатих, таких же, як і в батька, брів видавали хвилювання. Не міг здолати себе й тайговик-мисливець. У громадянську – партизан. Завжди стриманий і спокійний, сьогодні, дивлячись на сина, він усе частіше рухав плечима.

Так само зненацька, як проклинала іродів, Тарасівна вилетіла на подвір’я в господарських справах, про які, розхвилювавшись, забула.

Найстрашнішою лайкою для Тарасівни було слово «ірод». У гніві до війни набожна козачка вимовляла його співучо й звук «р» гуркотів, немов по залізному даху під час грози розкочувалися важкі колеса. Спокійну й стриману бабуню важко було вивести з рівноваги, але коли розмова стосувалася тих, хто завдав людям горе й біль, Тарасівна розпалювалася пожежею під вітром. Не мала жінка на землі більших ворогів, ніж фашисти й Гітлер; вони знищили майже всю їхню численну сім’ю. «Доки Всевишній терпітиме на землі клятих ір-родів, тих, хто віднімає безвинних немовлят, тих, хто розпалив пожежу на півсвіту, хто людську кров п’є?»

Проклинаючи фюрера, Тарасівна погрожувала небесам піднятим кулаком, викрикувала прокльони, голосила так, що чоловік ледве втихомирював жінку.

5

Друзі підливали на розпечене каміння розведений гарячою водою квас і трави, настояні за дідовим рецептом. Затамувавши подих, стогнучи й крекчучи, хлопці перечекали перший нестерпний жар, а потім почали нашкварювати один одного віниками, доки стрімголов, зовсім знемагаючи від пекучої насолоди, скотилися з припола, вилетіли з передбанника на берег річки і з розгону стрибали з обриву. Першої миті тіло обпікав холод – наставало блаженство. Його не передати словами, навіть «скуштувавши».

Коли Макар згадав розповідь Андрія про випадок під час окупації, його пройняло тремтіння навіть тут, у парній. Він мовчки поглядав на хлопців, посміхався і з нетерпінням чекав того дня, коли дід зможе після поранення почаклувати в лазні. Здавалося, сам усе робить правильно, але приготовлений ним жар відрізнявся від дідового, як відполірована шкуркою рукоятка ножа від тієї, що довгі роки знала тепло руки господаря.

Після хлопців і Кузьми Федоровича парилися жінки з Женькою, а потім, коли лазня трохи прохолонула, Андрій із Макаром повели митися діда. Старий звично ткнувся бородою в добре розпарений віник і довго дихав цілющим теплим ароматом, час від часу покректуючи та стримано бурмочучи прокльони тим, хто «вивів його з ладу» так, що й насолоди по-справжньому в лазні не відчує. Ганьба, та й годі. Мужик сибірський жару побоюється. На приполок забрався після дітей та бабів.

Настояний травами чай із медом та варенням пили гуртом під берізками, куди рідко заглядав вітерець. Гості знову обливалися потом, кректали, вели неспішно-ліниву розмову, умиротворено щулили очі.

– Дідуню! Егей, дідуню? А чого в тебе спина, як у батька обличчя, вся в рубцях, начебто й ти в гестапо побував? – запитав Андрій, не розуміючи, чому Жека з одного боку, а брат з іншого штовхають його кулаками під ребра.

– Ну-у, баламути, продиху від вас нетуті, – трохи помовчавши, почав старий, кинувши з-під лоба погляд на дружину. – Відчуваю, не відліпитесь. Так і бути, відкриюся. До того ж, о-о-он як притиснуло. Мало чого…

– О-оклига-а-єш, дідуню! – почав Макар і його відразу підтримали гості. – Оклига-а-аєш!

Дорослі посміхнулися й від такої одностайної віри, й від того, як швидко міські освоювали незвичні для них слівця. Не стримав посмішки й дід.

– Гаразд! Гаразд! Слухайте. Давно це було… Ще в громадянську. У Примор’ї. Із дружком своїм – його, як і онука, Макаром звали – від семенівців бігли. З полону. До свого загону пробивалися тайгою, все більше тайболою. Не пам’ятаю ужо на який день, ближче до вечора, зупинилися ягодою підгодуватися, бо із сил вибилися. Розбрелися по паді, щоб місце щедріше вибрати. Токмо на інший берег джерела ступив, чую, Макарко мій виє. У Семенова до чорноти мордували, мовчав, а отут справді реве, як ведмідь-підранок. Прибіг – Макар, мов припадочний, по землі качається. Відразу й не розгледів, що з риссю впритул злився. Тут я і схибив… Та ще й забарився мал-мала з розгубленості… Треба б за шию, а я за лапу звірюку схопив, від іклів подалі. Рись кинула Макара, повернулася, спружинила…

Старий замружився, пересмикнув після хвороби костистими плечима й крекнув, немов знову відчув на спині гостроту іклів та пазурів звіра.

– Ну, а далі що? Далі? – не витримав Андрій.

Макар поморщився, бо з дитинства знав, що дід не любить, коли перебивають або кваплять.

– А чого далі… Звідки знаю! Опритомнів над ранок. Дихати нічим. Груди стиснуло. Пошебуршив руками – м’якенько. Придивився – рись на мені й рука Макарчика до неї тягнеться. Дебелий звірюка: вуса сиві, довгі, ікла жовтизною добряче взялися, а морда криваво-вищерена… Отже, я так міркую: доки звірюка мене кінчала, Макарчик на мить отямився, з останніх сил всадив ніж проміж лопаток і відійшов у інший світ, навіть руку від рукоятки відірвати опісля не міг, – дід закашлявся, потер долонею очі, повертів шиєю й, немов задихаючись, прохрипів, ні на кого не дивлячись. – Я свою стежку дотоптую й на ній усяких людей зустрічав. Одне скажу: чисті праведники – рідше від самородка рудого зустрічаються. Частіше життя – воно в усякого, якщо не вибоїну, то свою щербинку виб’є. Тільки в деяких – одна, дві, і вони