Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

в результаті прослизання в щілину лише однієї особи є руйнівно високі. То що ж ми повинні з цим робити? Це один із найважчих компромісів у світі після 11 вересня.

У світі курсу «Економіка 101» всі сторони мають «досконалу інформацію». Графіки чіткі й точні, споживачі й виробники знають усе, що їм потрібно було б знати. Світ поза «Економікою 101» цікавіший, хоча й складніший. Патрульний поліцейський, що зупинив Pontiac Grand Am 1990 року з розбитими задніми ліхтарями на порожній дорозі у Флориді, не має досконалої інформації. Не має її й молода сім’я, шукаючи надійну та відповідальну няню, чи страхова компанія, що намагається захистити себе від надмірних витрат на лікування ВІЛ/СНІД. Інформація має значення. Економісти досліджують, що ми робимо з нею, а також, що часом важливіше, що ми робимо без неї.

Розділ 6
Продуктивність і людський капітал:
чому Білл Ґейтс настільки багатший за вас?

Як і багато інших людей, Білл Ґейтс виявив, що його будинок дещо тісний, оскільки у нього з’явилися діти. Гігант програмного забезпечення переїхав у свій маєток вартістю 100 мільйонів доларів у 1997 році, а невдовзі довелося робити там деякі вдосконалення. Будинок площею 37 тисяч квадратних футів[124] містив у собі театр на 20 місць, зал для банкетів, паркінг на двадцять вісім машин, внутрішній спортзал з батутом і всякі комп’ютерні гаджети, як, наприклад, телефони, що спрацьовують лише тоді, коли особа, якій дзвонять, перебуває поблизу. Однак цей будинок усе ще не був достатньо великим[125]. Згідно з документами, поданими районній комісії в приміській зоні Медіна, штат Вашингтон, містер Ґейтс і його дружина додавали ще одну спальню й більшу площу для ігор і навчання їхніх дітей.

У будинку містера Ґейтса можна знайти безліч різних речей, але одне цілком очевидно: добре бути Біллом Ґейтсом. Світ стає захопливим ігровим полем, коли у вас є 50 мільярдів доларів чи близько того. Можна також розширити питання: чому одні люди мають спортзали з батутами й приватні реактивні літаки, тоді як інші сплять у туалетах автостанцій? Як так, що приблизно 13 % американців є бідними, що є покращенням порівняно з максимумом 15 % у 1993 році, однак незначним порівняно з тим, що відбувалося протягом кожного року в 1970-х? Водночас п’ята частина американських дітей — і приголомшливі 35 % чорношкірих дітей — живуть у бідності. Звичайно, Америка — загалом багата країна. На початку третього тисячоліття величезні маси населення світу — близько трьох мільярдів людей — живуть у жахливій бідності.

Економісти досліджують бідність і нерівність доходів. Вони намагаються зрозуміти, хто є бідним, чому він бідний і що можна з цим зробити. Будь-які обговорення того, чому Білл Ґейтс настільки багатший за чоловіків і жінок, які сплять у тунелях теплотрас, мають починатися з поняття, яке економісти назвали «людським капіталом». Людський капітал — сума всіх якостей індивіда: освіта, розум, харизма, творчість, досвід роботи, підприємницька жилка і навіть здатність швидко кидати бейсбольного м’яча. Це те, з чим ви залишитеся, якщо хтось відбере у вас усі ваші активи — вашу роботу, ваші гроші, ваш будинок, ваше майно — і залишить вас на вулиці лише в одному одязі. Як би викрутився Білл Ґейтс у такій ситуації? Дуже добре. Навіть якщо конфіскувати все його багатство, інші компанії наймуть його своїм консультантом, членом Ради директорів, СЕО, мотиваційним промовцем. (Коли Стіва Джобса вигнали з Apple, компанії, яку він заснував, він озирнувся навколо і заснував Pixar, і лиш пізніше Apple запросив його назад.) Що зробив би Тайґер Вудс?[126] Просто диво. Якби хтось дав йому в оренду гольф-клуби, він протягом вихідних міг би виграти турнір.

А як щодо Бубби[127], який залишив школу в десятому класі і має наркотичну пристрасть до метамфетаміну? Не дуже. Різниця в людському капіталі: Бубба не має його багато. (Смішно, що деякі дуже багаті особи, як, наприклад, султан Брунею, навряд чи добре проявлять себе в цьому сенсі: цей султан багатий, бо його королівство сидить на величезних покладах нафти.) Ринок робочої сили не відрізняється від будь-якого іншого ринку: деякі таланти мають більший попит, ніж інші. Чим унікальніший набір умінь, тим кращу компенсацію за них отримає їхній власник. Алекс Род­ріґес заробить 275 мільйонів за десять років, граючи у бейсбол за New York Yankees, бо він може послати м’яча зі швидкістю понад дев’яносто миль на годину легше і частіше, ніж це зроблять інші люди. «A-Rod» допоможе Yankees вигравати ігри, завдяки чому стадіони заповнюватимуться, продаватимуться товари і надходитимуть доходи від телебачення. Напевно, ніхто інший на планеті не може робити цього краще, ніж він.

Як і з іншими аспектами ринкової економіки, ціна певного вміння не пов’язана внутрішньо з її соціальною цінністю, лише з її нестачею. Якось я брав інтерв’ю у Роберта Солов, Нобелівського лауреата 1987 року з економіки, і помітив уболівальника бейсболу. Я запитав, чи не прикро йому, що він отримав за Нобелівську премію менше грошей, ніж Роджер Клеменс, пітчер у тогочасній команді Red Socks, за один сезон. «Ні, — відповів Солов. — Є багато хороших економістів, але лише один — Роджер Клеменс». Ось так мислять економісти.

Хто в Америці процвітає чи принаймні почувається зручно? Програмісти, хірурги-ортопеди, інженери-ядерники, письменники, бухгалтери, банкіри, вчителі. Часом ці індивіди мають природні таланти, частіше вони здобувають свої вміння завдяки спеціальному тренуванню й освіті. Іншими словами, вони роблять значні інвестиції в людський капітал. Як і інші види інвестицій — від будівництва промислового підприємства до купівлі акцій — гроші, інвестовані нині в людський капітал, дадуть дохід у майбутньому. Дуже хороший дохід. Навчання у коледжі має принести близько 10 % доходу від інвестицій, тобто, якщо ви вкладаєте зараз гроші в навчання у коледжі, то можете очікувати повернення цих грошей плюс близько 10 % підвищення доходів щороку. Мало хто на Волл-стрит робить кращі інвестиції, ніж ці на регулярній основі.

Людський капітал — це економічний паспорт, в деяких випадках у буквальному сенсі. Коли я вчився на бакалавраті наприкінці 1980-х років, то зустрів молодого палестинця на ім’я Ґамаль Абуалі. Сім’я Ґамаля, що жила у Кувейті, наполягала на тому, щоб їхній син закінчив навчання за три роки, а не за чотири. Для цього треба було брати додаткові курси кожної чверті й продовжувати навчання щоліта, і все це здавалося мені досить екстремальним. А як бути зі стажуванням і навчанням за кордоном чи навіть із поїздкою взимку в Колорадо покататися на лижах? Якось я обідав разом із батьком Ґамаля, і він пояснив мені, що життя в Палестині кочове й нестабільне. Містер Абуалі був бухгалтером, і з такою професією він міг працювати будь-де у світі, бо, як пояснював він,