Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

саме в цьому він може знайти себе. Сім’я жила в Канаді перед переїздом до Кувейту, але, як він сказав, вони могли опинитися будь-де.

Ґамаль вивчав інженерію — подібну універсальну галузь. Його батько підкреслював, що чим раніше він отримає диплом, тим безпечніше йому буде. Диплом допомагатиме не лише заробляти на життя, але й знайти собі домівку. У деяких країнах, що розвиваються, право іммігрувати базується на вміннях й освіті — людському капіталі.

Думки містера Абуалі були пророчими. Коли Саддам Хусейн ви­йшов з Кувейту в 1990-му році, більшість палестинського населення, включно із сім’єю Ґамалів, була вислана з країни, оскільки кувейтський уряд вважав, що палестинці симпатизували іракським агресорам. Донька містера Абуалі дала йому копію першого видання цієї книжки. Коли він прочитав цей уривок, то вигукнув: «Бачиш, я мав рацію!»

На протилежному кінці спектра робочої сили справедливе протилежне твердження. Вміння, необхідного, щоб запитати: «Хочете картоп­лі до цього?», не бракує. В Америці є близько 150 мільйонів людей, здатних продавати їжу в McDonald’s. Ресторани швидкого харчування мають лише платити достатньо високу зарплатню, щоб за кожною касою стояв якийсь ентузіаст. Вона становить 7,25 долара за годину, коли економіка розвивається повільно, і 11 доларів за годину, коли ринок робочої сили особливо напружений. Вона ніколи не буде 500 доларів за годину, як отримує провідний судовий адвокат. Гарні судові адвокати — рідкість, а продавці бургерів — ні. Найкращий підхід до розуміння бідності, у цій країні чи деінде, — нестача людського капіталу. Дійсно, в Америці люди бідні, оскільки не можуть знайти хорошу роботу. Однак це симптом, а не хвороба. У його основі лежить брак умінь чи, інакше кажучи, людського капіталу. Показник бідності серед тих, що кинули середню школу, в 12 разів вищий, ніж серед випускників коледжів. Чому Індія — одна з найбідніших країн світу? У першу чергу тому, що 35 % населення неписьменні (менше, ніж 50 % на початку 1990-х.)[128] Або індивіди можуть страждати через умови, що роблять їхній людський капітал менш корисним. Висока частка бездомного населення Америки страждає від наркотичної залежності, інвалідності чи ментальних захворювань.

Значення має і здорова економіка. У 2001 році було легше знайти роботу, ніж у 1975 чи 1932. Потужний приплив піднімає всі човни; економічне зростання — дуже позитивне для бідних людей. Крапка. Однак навіть у сильний приплив низькокваліфікованих працівників виносить на берег тоді, як їхні більш умілі ровесники п’ють коктейлі на своїх яхтах. Міцна економіка не перетворює паркувальників на університетських професорів. Це робить інвестиція в людський капітал. Макроекономічні чинники контролюють припливи, а людський капітал визначає якість човна. І навпаки, погана економіка зазвичай найбільш руйнівна для робітників на мілкій частині ринку праці.

Здійснимо подумки такий експеримент. Уявімо собі, що якогось понеділка вранці ми зібрали 100 тисяч людей, які залишили середню школу, на розі вулиць Стейт і Медісон у Чикаго. Це буде соціальна катастрофа. Урядові служби напружуватимуться з усіх сил, і, що важливіше, зросте злочинність. Підприємці тікатимуть з центру Чикаго. Політики обіцятимуть допомогу від уряду штату чи федерального уряду: Дайте нам достатньо грошей, щоб підтримати цих людей, або допоможіть нам викинути це з голови. Коли провідні бізнесмени в Сакраменто, штат Каліфорнія, вирішили зайнятися безхатченками, однією зі стратегій було дати їм квитки на автобус в один кінець, щоб вони поїхали з міста[129]. (Повідомляли, що Атланта зробила те саме перед Олімпіадою 1996 року.)

Тепер уявімо собі 100 тисяч випускників американських провідних університетів на розі вулиці. Автобуси приїжджають сюди й висаджують правників, лікарів, художників, генетиків, програмістів і багато інших розумних, умотивованих людей із загальними вміннями. Багато з них негайно знайдуть роботу. (Пам’ятайте, людський капітал містить у собі не лише навчання у класі, але й наполегливість, чесність, творчість — чесноти, що полегшать пошук роботи.) Деякі з цих висококваліфікованих випускників почнуть свій бізнес — підприємницька жилка явно є важливою складовою людського капіталу. Дехто поїде деінде — висококваліфіковані працівники мобільніші, ніж низькокваліфіковані. У деяких випадках фірми переїдуть до Чикаго чи відкриють тут офіси й заводи, щоб скористатися цим тимчасовим припливом талантів. Знавці економіки пізніше описуватимуть цей раптовий вихід з автобусів як благо для економічного розвитку Чикаго, подібно до того, як хвилі іммігрантів допомогли розвитку Америки.

Якщо цей приклад видається надуманим, погляньте на випадок із Військово-морським центром (Naval Air Warfare Center — NAWC) в Індіанаполісі, де виробляють передову електроніку для Військово-морського флоту з кінця 1990-х. NAWC, де працює близько 2500 працівників, був намічений до закриття як частина програми скорочення озброєнь. Усі ми добре знаємо історії із закриттям таких підприємств. Сотні чи й тисячі працівників втрачають роботу, бізнес у навколишніх населених пунктах починає занепадати через різке зменшення купівельної спроможності. Хтось з’являється перед телекамерою й заявляє: «Коли цей завод закрили в (якомусь там) році, це місто почало вимирати». Однак з NAWC трапилася зовсім інша історія[130]. Одним із найцінніших його активів була робоча сила, близько 40 % якої складали вчені й інженери. Метикуваті місцеві лідери під проводом мера Стефена Ґолдсміта вважали, що завод можна продати приватному покупцеві. У торгах взяли участь сім компаній, виграла Hughes Electronics.

У п’ятницю січня 1997 року працівники NAWC пішли додому як державні службовці, а наступного понеділка 98 % з них прийшли на роботу у статусі працівників Hughes (і NAWK став HAWK). Ті працівники Hughes, яких я опитував, казали, що цінність цього придбання — в людях, а не в цеглі й цементі. Hughes купував величезний обсяг людського капіталу, який нелегко було знайти в інших місцях. Ця історія різко контрастує із закриттям заводу, про який співає Брюс Спринґстін[131], коли робітники з обмеженою освітою виявили, що їхні вузькі вміння більше нічого не варті, оскільки завод/шахта/фабрика закривається. Відмінність — у людському капіталі. Дійсно, економісти можуть навіть запропонувати емпіричні підтвердження того, про що співає Спринґстін. Економіст, фахівець із економіки робочої сили Роберт Топел приблизно визначив, що досвідчені працівники втрачають 25 % своєї здатності до заробітку в довготривалій перспективі, якщо вони змушені змінювати роботу через закриття заводу.

Тепер саме час розглянути найшкідливіші поняття в публічній політиці: купу помилок щодо робочої сили. Помилково вважається, що в економіці є фіксований обсяг роботи, яку треба виконати, а отже, кожне нове робоче місце має з’явитися за рахунок зникнення робочого місця деінде. Якщо я безробітний, каже помилковий аргумент, то знайду роботу лише тоді, коли хтось інший працюватиме менше або взагалі не працюватиме. Саме так, на думку французького уряду, працює світ, і це неправда. Робочі місця виникають у той момент, коли індивід пропонує нові товари чи послуги або знаходить кращий