Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

заробляв на 22 тисячі менше. Це не так уже й дивно, і навряд чи дає відповідь на питання, чи студенти в університетах типу Єль і Принстон зароблятимуть більше, ніж їхні ровесники після менш конкурентних шкіл, навіть якщо вони всі чотири роки пили пиво, грали в теніс і дивилися телевізор.

Тому містер Крюґер і міс Дейл зробили у своєму аналізі наступний крок. Вони перевірили результати студентів, що вступили до високо- і не дуже конкурентних навчальних закладів. Деякі студенти потрапили в місця типу Ліги плюща[121], інші обрали менш конкурентні варіанти. Головний результат дослідження Крюґера і Дейл найкраще сформульований у назві їхньої роботи: «Діти, достатньо розумні, щоб потрапити до елітних закладів, можуть не перейматися». Середні заробітки студентів, що вступили до високо- і низькоконкурентних закладів, були загалом однакові незалежно від того, який коледж вони закінчили. (Єдиним винятком були студенти зі сімей із низькими доходами, для яких навчання у престижних закладах суттєво підвищило їхні заробітки.) Загалом пізніше протягом життя починає мати значення якість студента, радше ніж якість університету, який він чи вона закінчили.

Чи нерозумно витрачати 150 тисяч доларів або й більше, щоб навчатися в університеті Ліги плюща? Не обов’язково. Як мінімум, диплом Принстону чи Єлю в резюме еквівалентний «великому пальцю» Роджера Еберта. Він говорить про те, що ви висококваліфіковані, в чому інші люди у вашому житті — роботодавці, рідні, родичі — менше сумніватимуться. І завжди є ймовірність, що ви чомусь-таки навчитеся, чотири роки спілкуючись зі світовими науковцями. І все ж містер Крюґер дає пораду студентам, що вступають до коледжів: «Не вірте, що єдиний заклад, куди варто було б вступити, — це той, куди вас не прийняли б… Визнайте, що ваша власна мотивація, амбіції й таланти визначать ваш успіх більше, ніж назва коледжу чи ваш диплом».

Уявлення про те, що яскраві, вмотивовані індивіди (з так само мотивованими батьками) будуть успішними в житті незалежно від того, де вони навчалися, часто не враховується реформаторами американської освіти. У штаті Іллінойс кожний початок навчального року відмічається з оприлюдненням звітів шкіл штату. Кожна школа проходить оцінювання на основі успіхів її учнів у виконанні комплекту стандартизованих тестів[122]. ЗМІ швиденько хапають ці шкільні звіти, щоб виявити «найкращу» школу, яка, як правило, розміщена в фінансово міцному приміському районі. Однак чи справді цей процес говорить нам про те, які школи найефективніші? Не обов’язково. «У багатьох приміських громадах учні добре виконують стандартизовані тести, навіть якщо вони в школі щодня просиджували в туалеті протягом усіх чотирьох років», — каже економіст із Університету Рочестер Ерік Ганушек, експерт у дещо тенденційних зв’язках між впливом школи і результатами учнів. Тут відсутня дуже важлива частина інформації: наскільки велика вартість може бути додана в цих «передових школах»? Чи є в них виняткові вчителі й адміністратори, чи йдуть до них привілейовані учні, що добре виконували б стандартизовані тести незалежно від того, до якої школи вони ходили? Це знову питання з розмови про Гарвард.

Цей розділ почався серйозним соціальним питанням і закінчиться так само. Расові стереотипи — це інформаційна проблема. У центрі тут стоять два простих запитання. По-перше, чи справді раса або етнічність — окремо або в поєднанні з якимись іншими обставинами — передають змістовну інформацію щодо потенційної кримінальної діяльності? Якщо так, що ми робимо з цим? Відповідь на перше питання привертає найбільшу увагу. Після нападів 11 вересня хтось міг казати, що тридцятип’ятирічні чоловіки-араби створюють більший ризик для країни, ніж шістдесятип’ятилітні польські жінки. Полісмени довго доводили, що расова приналежність може бути певним вказівником: добре вдягнені білі діти в бідних чорношкірих районах часто купують наркотики. Злочинні організації мають расову чи етнічну приналежність. У той час, коли Президент Клінтон проголошував расові стереотипи «морально неприпустимими», веб-сайт його радника з питань боротьби з наркотиками Баррі МакКефрі саме це й робив. У Денвері, зазначав сайт, продавцями героїну є переважно мексиканці. У Трентоні продавці креку — здебільшого афроамериканці чоловічої статі, а кокаїну в порошку — латиноамериканці[123].

Дійсно, ми всі виробляємо власні стереотипи. З дитинства нас вчать, що не можна судити про книжку за її обкладинкою. Однак ми мусимо: часто це все, що ми бачимо. Скажімо, ви йдете в гараж увечері, коли раптом чуєте кроки позаду себе. В ідеалі ви маєте попросити у цієї особи її резюме, ви і він візьмете каву й обговорите його наміри, де він працює, яка сім’я, політична філософія і, найважливіше, з якою метою він іде за вами в темний гараж. Це була би базова кримінальна перевірка. Потім, маючи в руках усю цю інформацію, ви будете вирішувати, чи натиснути тривожну кнопку на своєму брелоку для ключів. Звичайно, в реальності все відбувається інакше. Ви кидаєте швидкий погляд через плече. Яка інформація потрібна? Стать? Раса? Вік? Портфель? Одяг?

Я ніколи не забуду власного досвіду жертви расового стереотипу. Я сідав в автобус, що вирушав із центру Чикаго на захід безпосередньо перед настанням темряви. Чикаго — дуже сегреговане місто: більшість районів на захід від центру населені переважно афроамериканцями. Я був одягнений у костюм, і за кілька кварталів я був єдиним білим в автобусі. Десь у цей час до мене звернулася старша чорношкіра жінка: «А Буллз грають сьогодні?» Команда «Чикаго Буллз» грає на Стадіоні Чикаго якраз на захід від центру. Ця жінка зробила досить невинний висновок, що єдина причина, чому білий у костюмі їде цим автобусом після сьомої вечора, — повболівати за Буллз. Очевидно, що було нечесно й потенційно образливо робити будь-які висновки щодо мого місця призначення на основі лише кольору шкіри й стилю одягу. Реальний жарт був у тому, що я справді їхав на гру Буллз.

Раса, вік, етнічність та/або країна походження можуть передавати інформацію в певних умовах, особливо якщо бракує кращої інформації. Однак з погляду соціальної політики той факт, що ці атрибути можуть передавати змістовну інформацію, відволікає від головного. Важливим є питання: чи хочемо ми систематично нападати на індивідів, що потрапляють у широкий діапазон расових чи етнічних стереотипів на основі в середньому статистичних даних, і значно частіше помилятися, ніж виявлятися слушними? Більшість відповіла б «ні» за більшості обставин. Ми збудували суспільство, яке цінує цивільні свободи навіть за рахунок суспільного порядку. Опоненти расових стереотипів завжди виявляються затягнутими в болото дискусії про те, чи добре працює поліція або наскільки ефективні контртерористичні засоби. Це не єдиний стосовний момент, а в деяких випадках він може бути взагалі недоречним. Якщо економічна наука чомусь вчить нас, так це тому, що ми повинні зважувати витрати і вигоди. Витрати на насилля щодо десяти, двадцяти чи ста законослухняних осіб, щоб упіймати ще одного наркодилера, не виправдовуються. Тероризм складніший, бо потенційні витрати