Мирослава Горностаєва - Син сонця

дістати князя Ангу живим лише задля викупу, але сама думка про неволю була нестерпною.

— Батьку мій, Сур'я Світлоликий…, - вимовив Карна, почувши свист стріли і якимось шостим чуттям вмілого лучника зрозумів, що Чітрасена промазав теж.

— Лучники, — сказав, — що князь, що підданці… Чітрасено, не муч себе, бідолахо, а бери меча і йди до мене! Якщо ти такий і мечник, як лучник, то я житиму до ста літ!

Духмяний вітерець овіяв лице Карни. Він уже не дивився, як Чітрасена націляється знову, а згадав деревце, всіяне рожевим квітом і подумав з жалем, що вони з Арджуною так і не зустрілися у битві.

" Це був би красивий бій з гідним ворогом… А тут доводиться помирати від руки паскудника, що навіть лука натягти не вміє, як слід…»

Гуркіт бойової колісниці вивів Карну із заціпеніння. Чітрасена не встиг спустити тятиву: прицільно пущена стріла перебила йому лука. Карна пізнав ратгіна — то був Вікарна, брат Дурьйодгани. Його сута хвацько спинив коней просто біля розбитої колісниці Вайкартани.

— Стрибай же, Карно! — гукнув княжич, знову пустивши стрілу у нападників, — швидше!

Карна кинувся до Чаті. Старий сута слабко стогнав. Карна підхопив його на руки і скрикнув від болю в плечі.

— Лиши мене, — сказав Чаті, - рятуйся, синку…

— Та швидше ж, Вайкартано! — крикнув Вікарна, ледь ухилившись від стріли. Карна вкинув Чаті у повіз і стрибнув сам. Ґандгарці, отямившись, сипонули по

колісниці стрілами. Повіз рвонув з місця, і тут щось наче вжалило Карну в бік, і він провалився у небуття.

Свідомість поверталася повільно. Воїн розплющив очі і, найперше, схопився за меч.

Довкола було тихо. Колісниця стояла, перехнябившись набік, а коні сумирно жували траву.

Карна сів і ледь не зойкнув від болю. З лівого плеча так і стриміла стріла, а друга застрягла між ребрами. Рани не затягувались, і на дні колісниці стояла кривава калюжа.

— З панциром було краще, — мовив Карна сам до себе, — але нема так і нема. І менше з тим.

Мертвий візничий Вікарни лежав поруч з ним. Стріла потрапила йому в потилицю. Карна знав хлопця — його родина жила за три хати від Адгіратги, і батько молодого сути дуже пишався тим, що влаштував сина на гонорову службу.

— Падлючий Чітрасена! — буркнув Карна І обережно посунув мертвого набік. Під ним лежав Чаті. Старий мав поламані руки і ледве віддихував. Вікарна звисав з місця візничого. Карна зазирнув княжичу в лице і зітхнув полегшено — живий…

— Вікарно, друже! — гукнув воїн.

— Це ти, Вайкартано, — озвався княжич, — в якому ми світі?

— Та поки що у нашому… Тебе поранено?

— Не знаю… Голова…

Карна мигцем глянув. Вікарні пощастило. Стріла зірвала з черепа шмат шкіри — та й тільки. На волосину лівіше — й молодику прийшов би край.

Вікарна, охаючи, сів.

— Де ми? — спитав, — нічого не пам'ятаю… Хаті упав, і я схопив віжки… До речі, він живий?

— Убитий, — коротко мовив Карна.

— Жаль, — зітхнув княжич, — добрий був сута. Твій старий як? Я знаю, ти ним дорожив…

— Живий, але йому вже не правити четвіркою. Руки поламав.

— Клятий син шакала! — вигукнув Вікарна, очевидячки маючи на увазі Чітрасену, — Вайкартано, але ж ти сходиш кров'ю… Давай поможу… Ох…

Він знову схопився за голову, тоді сяк-так зліз з місця візничого і зайнявся пораненими. Непритомного Чаті опісля перев'язки приятелі вклали на дно колісниці. Вікарна витяг стріли і перев'язав Карні рани уривками одежі.

— Вікарно, — озвався князь Ангу, — ти молодець… Справжній ратгін. Ніжне личко княжича порожевіло від задоволення.

— Справді, Вайкартано? — мовив він, — а втім, якщо це говориш ти…

— Я думав, — всміхнувся Карна, — що ти маєш на мене зуба опісля тої гри у кості.

— Це як ти мене вилаяв? Ох… Ні, я спершу розізлився, а потім подумав, що ти у чомусь правий. Справжні арії не ставлять на кін ні жон, ні волю. Віриш, я навіть сам перестав грати у ті кляті кості. Як згадаю лице Юдгіштгіри, так і пропадає охота. А вони ж десь поблизу, чуєш, Карно? Якби не довелося битись ще й з Пандавами…

— Битись…, - пробурмотів Карна, — ох, ну чому я не взяв " Віджаю»? А втім, стріл- то все одно нема…

— Слухай, Карно, — мовив Вікарна, щось згадавши, — коли ти встиг стати ворогом Чітрасени?

— Та я його бачив тільки раз до цього дня, — озвався Карна ледь розгублено, — на отій сваямварі… Який він мені, в лиха, ворог?

— Але ж вони розстрілювали тебе трохи не впритул! — вигукнув Вікарна, — а Чітрасена ніколи не вбиває, коли можна взяти викуп!

— Та то я його довів, — всміхнувся Вайкартана, — спершу-то він пропонував мені здатись. А потім ми поговорили, і він передумав…

— Ні, це ти молодець, — з повагою мовив Вікарна, — присягаюсь луком Рами, я б не витримав і кинувся навтьоки!

- І отримав би стрілу у спину? Ні, друже, краще у серце…

— Але що з табором і іншими?

— Ти можеш вести колісницю? — спитав Карна, обережно рухаючи рукою.

— Спробую…

— То давай зараз розвернемо її і рушимо на вивідки. Сонце вже заходить. Ми півдня провалялися непритомними, тепер треба діяти швидко.

До табору вони дібралися, коли вже майже зовсім стемніло. Там панував повний розгардіяш, але " чорних тюрбанів " ніби не було видно. Врешті Карна загледів начільника особистої охорони Дурьйодгани. У вояка була перев'язана голова, а вигляд він мав пом'ятий і понурий.

— Друже, де ворог? — гукнув Карна. Вояк розпогодився.

— Ви живі, ваша милосте? — сказав радісно, — а ми вас тут уже оплакуємо…

— Що з князем, де решта? Де Чітрасена?

— Ой, тут таке було, — жалібно сказав охоронець, —