Мирослава Горностаєва - Син сонця

мені соромно й говорити. Хай- но вам краще розкаже його милість Дугшасана, або князь Шакуні…

— А де Дурьйодгана? Він живий? — занепокоївся Вікарна.

— Та живий… Живий… О, і ви тут, пане княжичу! Хвала пресвітлим Богам! Карна зрозумів, що охоронець чогось не договорює. Біля свого намету воїн спинив

колісницю, доручив слугам-ангам подбати про пораненого Чаті та про похорон візничого Вікарни, а сам подався до Дурьйодгани разом з молодим княжичем. Біля намету Дурьйодгани сиділи Дугшасана і Шакуні, також пошарпані, з перев'язками, що набрякли свіжою кров'ю. Побачивши Карну, обидва підхопились і вигукнули в один голос:

— Карно! Карно! Це ти, чи твоя тінь?

— Хіба я схожий на привида? — спитав, усміхаючись ратгін.

— Ця погань Чітрасена, — заспішив Дугшасана, — сказав нам, що тебе убито! О, Вікарно, брате! Отже Боги не зовсім покинули нас!

— Але що тут сталося? — спитав Карна. Дугшасана махнув рукою:

— Немає слів! Хай краще Шакуні розкаже, бо він колись хвалився, що зовсім не знає сорому.

- І розкажу! — визивно мовив Шакуні, - отже, Карно, ти зостався нас прикривати, ми відступили до табору і потрапили просто до пастки…

— Чітрасена розділив загін, — здогадався Карна.

— Саме так. Словом, нас оточили і обеззброїли. Само собою, що ми без бою не здалися…

— Це видно по вас, — хмикнув Карна, роздивляючись криваву близну на лиці Шакуні, - і що далі?

— Далі нас пов'язали як кульки з пантуа. Віриш, Карно, це було жахливо! Потім з'явився Чітрасена і сказав, що він запропонував тобі життя, а ти його смертельно образив у відповідь на таку милість. " І тому, — каже, — високошановний Дурьйодгано, — я віддав наказ прикінчити вашого улюбленця. " Дурьйодгана збілів на виду і заплакав! Щира правда, Вайкартано, мій себелюбний небіж ридав над тобою справжніми сльозами!

— Не все ж у ньому погане, — озвався Карна розчулено, — ну і що ж було потім?

— Коли Чітрасена вже почав визначати розміри викупу, — продовжив Шакуні, - раптом до нього підбігли його воїни з криком: " На нас напали! " Чітрасена звелів завести нас до шатра і поставити охорону. Ми лише чули відгуки бою й не знали, що там коїться, і хто напав на цих виродків. Поволі все затихло, ми сидимо зв'язані, не знаючи, що й діяти. І тут відхиляється запона і заходить… хто б ти думав, Карно, а?

— Не уявляю, — мовив Карна, починаючи здогадуватись.

— Арджуна Пхальгуна власною особою! — урочисто виголосив Шакуні.

— Ставлю свою голову проти зламаного лука, — вигукнув Дугшасана, — що Пандави самі й підстроїли напад Чітрасени!

— Може бути…, - сказав Шакуні, - може бути… Карна похитав головою і мовив:

— Сумніваюсь… Ну, і що ж далі?

— Чисто тобі казка! — злісно вигукнув Шакуні, - вони, бачте, вп'ятьох розігнали бандитів і захопили у полон Чітрасену. Клятий напівкровка кланявся їм трохи не у пояс і прохав помилування. І вони його відпустили, суворо заказавши знову заводитись із родом Куру. Потім розв'язали нас і ввічливо відкланялись. Як це тобі, Карно, а?

— Взагалі-то, — мовив Карна, — п'ятеро ратгінів при повнім озброєнні можуть розігнати пішу банду і більшу за ту, що була у Чітрасени. Навіть чотири з половиною, бо Юдгіштгіру я не вважаю за ратгіна.

— А куди тоді Чітрасена подів свою кінноту? — єхидно запитав Дугшасана, — у нього ж були конники, я це чудово запам'ятав!

— Може він відіслав їх з часткою здобичі? — висловився Вікарна.

— Вони ще навіть і не приступали до грабунку! — вигукнув Дугшасана, — це все підстроєно, і тільки сліпий може цього не бачити!

— Вірно! — озвався Шакуні, - ти зостався без колісниці, Карно, а ґандгарці — визнаю це, хоч і сам є ґандгарцем, нікудишні лучники. Щось мені не віриться, щоби хтось із Чітрасенових бандитів міг спинити колісницю. Твою колісницю, Карно! Я ж бо знаю, як ти мчиш, і який чудовий сута отой твій старий. Я навіть намагався переманити його у тебе… І раптом якомусь Чітрасені вдалося спішити тебе?

— Він не міг влучити в мене, беззбройного за кількадесят кроків, — хмикнув Карна, — але це ще нічого не доводить. Я не бачив на тому узліссі нікого іншого, окрім Чітрасени та його людей.

— Отже стріляли із засідки! — переможно сказав Дугшасана.

— Аби, — мовив Карна, подумавши, — їх було четверо, може б я і повірив тобі, Дугшасано. Але Арджуна не піде на подібний обман. Пхальгуна не здатен стріляти із засідки у майже беззбройну людину, а тим більше в мене — адже ми дали обітницю двобою.

— Та що, той Арджуна — втілене божество? — вигукнув розізлений Дугшасана, — чим це він кращий за інших?

— Не кращий і не гірший, — сказав Карна, — але він такий же, як і я, а я, Дугшасано, ніколи не скою підлости! Навіть Боги вдаються до обману, і я знаю про це більше, ніж будь-хто у Бгаратаварші, та якщо на цій землі треба буде знайти двох, що тримаються прямого шляху, то це будемо я і Арджуна. Ти зможеш це заперечити, сину Дгрітараштри?

— Ну, щодо тебе, — буркнув Дугшасана, — навряд чи… Вся Бгаратаварша знає, що ти — простосердий дурень… Ох, вибач, Вайкартано!

— Та не вибачайся, — всміхнувся Карна, — за те, що вперше сказав уголос свою про мене щиру думку. Де Дурьйодгана?

— У шатрі, - сказав Шакуні, - піди, потіш його, а то у нього лише й розмови, що про самогубство.

Карна зайшов до шатра, ледь освітленого недогарком свічі. Дурьйодгана лежав ницьма і навіть не повернув голови.

— Друже…, - м'яко сказав Карна. Князь Гастінапуру поволі обернувся.

— Карно? — спитав недовірливо, — то тебе не вбили?!

— Ні, - сказав Карна, — але намагались… Тебе поранено?

— Дурниця, — Дурьйодгана помацав перев'язану ногу, — подряпина… Але ж ганьба яка! Ти вже чув?

— Щастя, — мовив Карна, — о сину Ґандгарі, що ти лишився живим, і твої брати теж. Я винен у тому, що