Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Політика царського уряду коливалася між певними поступками польському рухові та посиленням утиску. На початку 1861 р. на території Королівства Польського було запроваджено військовий стан. Але вже влітку 1862 р. відбулася нова спроба порозуміння: намісником Польщі став ліберально налаштований великий князь Костянтин, а на чолі цивільного уряду став маркграф Александр Велопольський. Одначе загасити визвольний рух не вдалося. Сталося кілька замахів на життя великого князя й Велопольського. Один із замахів скоїв уродженець Сумщини, штабс-капітан Андрій Потебня, один із засновників і керівників «Комітету російських офіцерів у Польщі», який вважав, що повстання в Польщі підштовхне революцію в Російській імперії. Після невдалого замаху Потебня перейшов на нелегальне становище, а на початку 1863 р. очолив один із партизанських загонів і поліг у бою з російськими військами. У червні 1862 р. «червоні» утворили Центральний національний комітет та почали підготовку збройного повстання, яке мало спалахнути навесні 1863 р. Центральний національний комітет мав таємні комітети в Королівстві Польському, а також у Литві, Білорусі та Правобережній Україні, мав своїх представників у європейських країнах.

Велопольський, бачачи, що події цілковито виходять з-під контролю російського уряду, висунув ідею вилучити з киплячого казана, яким стало Королівство Польське, найбільш активний елемент. Було ухвалено рішення відновити рекрутські набори та забрати в армію міську молодь за наперед підготовленими списками.

Центральний національний комітет, щоб перешкодити цьому, призначив повстання вночі з 22 (10) на 23 (11) січня 1863 р. і звернувся до народу Польщі зі спеціальною відозвою. У ній, поряд із закликом до зброї, проголошувалася свобода і рівноправність усіх громадян країни незалежно від їхнього соціального походження, віросповідання і національної приналежності.

Виконуючи рішення Центрального національного комітету, польські повстанці в призначений час напали на 33 гарнізони царської армії. Хоч подекуди вони й завдали дошкульних ударів невеликим військовим підрозділам, але досягти перемоги їм не вдалося. Не справдилися надії на те, що вдасться захопити склади озброєння російської армії, і нестача вогнепальної зброї переслідувала повстанців у всьому ході їхньої боротьби. Далася взнаки незадовільна підготовка повстанців, нечисленність їхнього складу, розрізненість, брак досвідчених командирів. У повстанській армії налічувалося лише близько 20 тисяч погано озброєних бійців, тоді як царська армія, що протистояла їм, складалася із 125 тисяч добре навчених і озброєних солдатів та офіцерів. Незважаючи на це, росіяни були досить налякані активністю повстанців, вивели російські військові відділи з більшості теренів Королівства Польського, сконцентрувавши їх в нечисленних великих гарнізонах. Повстанцям не вдалося скористатися тим, що вони фактично стали господарями більшості країни, і російський уряд, оговтавшись, перейшов у наступ. Повстання перетворилося на жорстоку партизанську війну, що затягнулася на півтора року.

Одним із виступів 23 (11) січня 1863 р. був напад 400 повстанців (переважно русинів-українців) на Грубешів. Загін очолював православний сільський лікар із Дубенки Микола Нечай. Повстанці роззброїли російських військовиків та захопили повітову касу. 17 (5) лютого загін (що налічував уже 500 осіб, мав у складі кінну сотню та отримав як військового командира офіцера-ветерана повстання 1831 р. Освальда Радзейовського) дав бій російській військовій колоні, висланій із Любліна, коло Рудки. Повстанці сміливо атакували ворога, але були змушені відступити, втративши 11 людей убитими, коли планована кінна атака у фланг росіянам не відбулася. 22 (10) лютого коло Жалина залишки загону були знову атаковані та розсіяні росіянами. Нечай був узятий у полон і невдовзі розстріляний за вироком військового трибуналу.

Ще задовго до січневих подій 1863 р. керівники польського визвольного руху створили на Правобережній Україні широку мережу повстанських організацій, очолених десяцькими, соцькими, тисяцькими й окружними начальниками, що підлягали керівникам повітової повстанської адміністрації, її очолював спочатку Центральний комітет на Русі, а пізніше Провінціальний комітет на Русі, утворений 22 серпня 1862 р. У Правобережній Україні майже 10 % населення, або 485 тисяч, були поляками. Більш того, серед них було багато шляхти, якій належало 80 % усіх приватновласницьких земель та більша частина матеріальних ресурсів краю. Правобережна шляхта поділяла погляди й прагнення прихильників польського визвольного руху, і Центральний національний комітет розраховував, що вона могла б стати значною опорою в їхній боротьбі. Керівниками Провінціального комітету на Русі були А. Юр’євич, Е. Ружицький, І. Коперницький, Б. Жуковський. Провінціальний комітет призначив керівників підготовки і проведення повстання в окремих губерніях. Ці обов’язки в Київській губернії поклали на штабс-капітана В. Рудницького, в Подільській — на О. Яблоновського і у Волинській — на Е. Ружицького. У ході підготовки повстання в першу чергу звертали увагу на правобережних поляків: розповсюджували заборонену цензурою патріотичну літературу, залучали нових членів повстанських загонів, збирали кошти для придбання зброї й військового спорядження, організовували маніфестації (наприклад, не менш як 45 у трьох правобережних губерніях лише в серпні-вересні 1861 р.).

Учасники польського визвольного руху добре розуміли, що успіх майбутнього повстання значною мірою залежатиме від тієї позиції, яку займуть місцеві селяни. Тому повстанці поводили агітацію й серед них, як за допомогою відозви («До козаків, що тепер селяни», «Брати поляки, русини і литовці» та інші), так і виступів на сільських сходах. Одначе вплив польської пропаганди на селянські маси був слабкий. Головним чином це було спричинено тим, що не тільки «білі», а й більша частина «червоних» відстоювала збереження поміщицького землеволодіння, тому вони в своїй агітації або зовсім обходили аграрне питання, або обмежувалися надто загальними обіцянками. Навіть на початку збройного повстання декрет Центрального національного комітету від 22 (10) січня 1863 р. говорив лише про передавання у власність селян тільки тих земель, які перебували на час повстання у їх користуванні й за які вони мали виплачувати належні податки. Поміщикам обіцяли виплатити відповідну винагороду з загальнодержавного фонду. Іншим декретом, ухваленим того ж дня, сповіщалося про намір уряду відразу ж після перемоги повстання наділити всіх бідних, безземельних селян, які брали участь у збройній боротьбі проти царизму, ділянками землі з державних земельних фондів у розмірі близько 3 моргів (1,7—1,8 десятини). У разі загибелі повстанця цей наділ передавався його сім’ї. Селяни Правобережної України поставилися до таких обіцянок скептично.

У результаті на Правобережній Україні повстанські загони складалися з місцевого польського населення, здебільшого дворянства і дрібної шляхти. Так, з 1341 репресованого учасника повстання після його придушення по Київській губернії понад 66 % становили дворяни, близько 14 % — селяни й міщани, 20 % — однодворці та почесні громадяни; у Волинській губернії на 903 репресованих припадало: дворян — 569, селян і міщан — 140, однодворців 162 та представників інших станів — 32 особи.

Керівниками повстання на території Правобережної України були Е. Ружицький, І. Коперницький