Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

за останні роки дуже поширилась, поглибилась. Є села, в яких майже всі селяни свідомі націоналісти, навіть шовіністи українські; це залежить від учителя, чи від фершала, який пробудив у них ту свідомість»[30].

Обережніше таку ситуацію оцінує Я. Грицак. Він вважає, що селянство — найчисленніша група тогочасного суспільства — «не диспонувало тим, що можна було б назвати національною свідомістю у модерному значенні цього слова. Та все ж українські селяни мали певні її „підсвідомі“ зародки, що могли стати політичним капіталом на майбутнє»[31].

Зауважимо, що підросійська частина України не була однорідна щодо поширення національної свідомості. Найбільший її рівень простежувався саме на Середній Наддніпрянщині (у Київській губернії), колишній Гетьманщині, Поділлі, дещо менший — на Слобожанщині. Значно менш національно свідомими були українці, які заселяли території чорноморського узбережжя та промислового південного сходу. Такий розподіл сформувався історично і в наступний період зберігався досить виразно.

Аналіз стану суспільства Наддніпрянщини XIX ст. показує, що в ньому реально існувала складна система різних ідентичностей, яка мала своєрідну ієрархію та динаміку. Зокрема, можна виділити слов’янську, «спільноруську», регіональну, національну (різного спрямування), конфесійну, станову ідентичності. Зрозуміло, що для кожного індивіда чи групи була характерна своя шкала ідентифікаційних цінностей. Проте для більшості суспільства пріоритетними лишалися станова чи регіональна ідентичності. Далі за значенням ішли конфесійне самоусвідомлення, а за ним і решту. Можна передбачити, що, власне, національна ідентифікація для великої кількості українців лишалася на одній з останній позиції.

У цьому сенсі є слушною ідея П. Магочія щодо існування в українському суспільстві ієрархії численних лояльностей. Зокрема, й таке його твердження: «Увесь хід українського національного відродження до Першої світової війни... можна трактувати як історію конфлікту між структурою численних культурних і національних лояльностей, з одного боку, і структурою взаємовиключних свідомостей — з другого»[32]. Тобто для суспільної думки того часу було цілком нормальним, що та чи інша особа вважала себе водночас і малоросом, і росіянином. Відповідно ієрархія численних лояльностей або національних свідомостей сприймалася як природна, певним чином традиційна, а не як свідчення асиміляції, а тим паче національного зрадництва. Однак поглиблення соціальних суперечностей, посилення конкуренції в умовах подальшої модернізації підштовхують до поширення у частини суспільства переконання про те, що більш життєздатним принципом може бути структура взаємовиключних свідомостей. Тобто особа має однозначно визначитися з власною лояльністю і бути або українцем, або росіянином (варіанти — або українцем, або поляком тощо).

Проте цілком очевидно, що тривалий час, принаймні до революційних подій 1917 р., масовою лишалася малоросійська ідентичність. Чимала кількість етнічних українців, усвідомлюючи власну самобутність, все ж вважала себе частиною більшої спільноти — «російського народу». Такий тип самоусвідомлення був характерними не тільки для соціальних «верхів», наближених до імперської еліти, а й для супротивників царської влади (скажімо, для представників загальноросійського революційного руху). Отже, тут маємо місцевий локальний варіант «спільноруської» ідентичності. При цьому варто зважати на двозначність такого типу самоусвідомлення. З одного боку, малоросійство як таке давало основу (певну історичну традицію) для виникнення та функціонування проекту «великої російської нації», з другого — воно, поряд з іншими регіоналізмами (скажімо, із західнорусизмом), не могло становити для нього істотної конкуренції.

Крім того, малоросійське середовище, з його позитивним ставленням до місцевої традиції, було живильним ґрунтом для українофільських настроїв, а отже, й до більш чіткого національного усвідомлення. У таких умовах зростала ситуативність і роль суб’єктивних чинників щодо спрямування та конкретного «сценарію» національної ідентифікації тієї чи іншої соціальної групи або особи.

Очевидно, що всі з названих різновидів ідентичності, крім національної, були за своїм походженням та природою ще до-модерними. Звідси стає зрозумілим, що в українському випадку конкуренція часто відбувалася не тільки між рівнозначними категоріями усвідомлення, а й ідентичністю, яка сягала корінням «старого» традиційного суспільства, та національною ідентичністю, яка була по можливості максимально адаптована до потреб сьогодення (до загальнолюдського «проекту модерну»). Запропонований висновок не означає, що український національний проект уже за своєю природою мав потенційну перевагу перед «спільноруським». Насправді ситуація була значно складнішою, оскільки чільні діячі українського руху не завжди встигали давати раду викликам нового капіталістичного порядку, який руйнував традиційне суспільство з його сталою етнічною ідентичністю. Однак спроба конструювати «спільноруську» самосвідомість на уявлених засадах попередніх епох ще менше відповідала зазначеним викликам.

На межі століть дедалі виразніше простежувалася тенденція до зміни пріоритетів у системі різних ідентичностей. Національне усвідомлення, до того часу одне з маргінальних, змінювало свій статус і поступово завойовувало одну з провідних позицій, відтісняючи при цьому домодерні ідентичності: станову, конфесійну, регіональну тощо.

Польське повстання 1863 р. у Правобережній Україні (А. Галушка)

По смерті імператора Миколи І та з початком ліберальних реформ у Російській імперії поляки на територіях, загарбаних Росією наприкінці XVIII та початку XIX ст., отримали надію на відновлення державної незалежності. Після програної Кримської війни та певного мірою поступаючись тиску з боку Британії та Франції, царський уряд оголосив амністію учасникам повстання 1830—1831 рр., послабив цензуру, на заміну закритому Варшавському університету було відкрито Медико-хірургічну академію, Агрономічний інститут та Школу красних мистецтв. Було призупинено рекрутський набір до війська. Але при тому новий імператор Олександр II твердо заявив, що жодних поступок щодо незалежної Польщі не буде.

Тим часом серед народу розгорнувся бурхливий національно-культурний рух, що скоро набув політичного виміру. Почали поводитися масові демонстрації на ознаменування подій визвольної боротьби. Об’єднання Італії, що сталося 1860 р., також додало надій. 1861 р. кілька масових демонстрацій у Варшаві переросли в сутички з поліцією та військом із численними людськими жертвами. Було створено мережу підпільних організацій, що розпочала агітацію серед населення та тиск на тих, хто зберігав лояльність до російського правління.

На кінець 1861 р. в польському визвольному русі визначилися два політичні табори, що дістали назву «червоних» і «білих». Рушійними силами першого з них були робітники, ремісники й селяни, дрібна шляхта, нижчі прошарки чиновництва, службовців і духовенства, другого — поміщики, середня і велика буржуазія, вищі прошарки духовенства і службовців. «Червоні» ставили своєю метою завоювати національну незалежність і провести низку демократичних реформ, у тому числі на користь селянства. Діячі «білих» були схильні до того, щоб використати утруднення царизму й домогтися усунення національних обмежень, розширення своїх прав, здобуття автономії або національної незалежності. Але, на відміну від «червоних», які бачили єдино реальний шлях до здійснення поставленої мети в збройному повстанні, «білі» дотримувалися поміркованої тактики. Вони виступали проти аграрних реформ «червоних» та розраховували на те, що тиск європейських держав змусить російський уряд