Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

відносно, так і абсолютно. І все ж слабкість автономних традицій, спричинена хліборобським характером колонізації Південної України саме українцями (у містах їх мешкало лише 6,6 %)[25], помітно стримувала формування національної ідентичності цієї найчисленнішої етноспільноти.

Незважаючи на реформи 1860—1870-х рр., українське суспільство продовжувало зберігати свою станово-ієрархічну структуру. Основним привілейованим станом лишалося дворянство. Значно вищий статус мало також духовенство, купецтво, інші представники підприємницьких кіл. Селянство, попри зміну юридичного статусу більшої його частини, лишалося найменш захищеним станом. В українських губерніях мешкали представники інших соціальних або етноконфесійних груп: козацтво (Полтавщина, Чернігівщина), старовірці, іудеї тощо. Для багатьох людей того часу найхарактернішою була саме станова ідентичність, адже вона мала досить давню традицію і виступала основою для збереження певного статусу і правового захисту.

Істотний вплив на ідентифікацію українців мала їхня релігійність. У сучасній науковій думці серйозну увагу звертають на роль релігійного чинника в становленні модерних національних спільнот. Так, Е. Сміт наголошує, що етнічна та релігійна ідентичність мають багато спільних рис. Обидві вони походять від схожих культурних критеріїв класифікації, часто перекривають і посилюють одна одну. Поодинці або разом вони можуть мобілізувати й підтримувати міцні спільноти[26]. Українська релігійна ситуація другої половини XIX — початку XX ст. була доволі складною. Для галичан греко-католицизм справді став консолідуючим чинником, бо на той час набув усіх характерних ознак національної конфесії, яка протистояла покатоличенню та ополяченню. Тому конфесійна ідентичність тут розглядалася як адекватна до етнічної або національної. Поняття «греко-католик» було синонімом слова «українець». Для наддніпрянців, навпаки, православ’я не було диференціювальним чинником від православного населення імперії, передусім росіян. Поступово, але неухильно втрачаючи самобутні етнічні риси, воно підштовхувало до асиміляції та розчинення у загальноруському православному світі. Хоча православна церква на Наддніпрянщині, особливо в західних (правобережних) губерніях, продовжувала зберігати особливі «українські» риси протягом усього XIX ст. Прихильність до місцевої традиції була притаманна досить помітній частині сільського духовенства. «Русифікація» церковного життя реально охопила його зовнішні вияви, залишивши поза впливом найглибший рівень «народного православ’я».

Цілком очевидно, що різна конфесійна належність відштовхувала галичан і наддніпрянців одне від одного. Однак, до честі тодішньої української інтелектуальної еліти, варто визнати, що їй вдалося уникнути серйозного протистояння в цій площині. Але ставало зрозумілим, що об’єднати українців може лише нова національна свідомість. У цьому сенсі цілком слушним виглядає загальнотеоретичний висновок уже згаданого Е. Сміта про те, що релігійний розкол довгий час перешкоджав формуванню сильної і тривкої етнічної свідомості серед такого населення, аж поки доба націоналізму спромоглася об’єднати спільноту на новій, політичній основі.

Можливості й тенденції самоідентифікації наддніпрянських українців будуть не цілком зрозумілі, якщо не враховувати такі важливі феномени цього часу, як максимальне розширення української етнічної території та своєрідний «демографічний вибух» на зламі XIX — XX ст. До Першої світової війни природний приріст населення на українських територіях у складі Російської імперії був найвищий з усіх країн Європи завдяки високій народжуваності, незважаючи навіть на відносно високу смертність. Високий рівень природного приросту українського населення давав змогу компенсували втрати внаслідок русифікації. Багатомільйонне українське селянство виявилося вкрай складним об’єктом для асиміляції. Більше того, воно демонструвало спроможність до «природної» асиміляції мігрантів іншої етнічності, у тому числі й російської. Як підкреслював І. Нечуй-Левицький, великоруси, які оселилися між українцями, переймали українську мову та звичаї. Зберігали свої етнічні ознаки лише старообрядці, але в окремих регіонах, наприклад «коло Черкас, і розкольники говорять по-українському, носять одежу, наших мужиків, так що їх не можна вже впізнати між нашими селянами»[27]. Причому, як зауважує Я. Грицак, українці Наддніпрянщини значно меншими темпами зросійщувалися, ніж полонізувалися галичани.

Однак цей процес усе ж таки поволі відбувався, в основному за рахунок урбанізації та міграцій. На це працював «неукраїнський» характер більшості міст Наддніпрянщини, адже українці серед мешканців міст Російської імперії становили лише 1/13 від загальної кількості (самі ж становили 1/6 населення імперії). Лише в Харківській і Полтавській губерніях понад 50 % міського населення становили українці. Полтава на той час була єдиним губернським центром (із 9 «українських» губерній), де українці становили більшість. Характерно, що українське населення було переважно зосереджене в невеликих містах, які не могли відігравати роль адміністративних і культурних центрів. Водночас що більше було місто, то потужніше працювали механізми зросійщення українського населення, особливо селянства, яке у пореформений час поповнювало лави робітників і службовців. Як наслідок, протягом 1860— 1890-х рр. «зрусифікувалося» майже 1,4 млн етнічних українців.

Цілком зрозуміло, що це породжувало істотне соціокультурне протистояння між традиційним селом, з його українською етнографічною стихією, та модернізованим поліетнічним містом, яке претендувало на роль провідника «високої» імперської культури. Наслідки такого антагонізму не могли не позначитися на ідентифікації різних верств українського населення.

Поширення модерної національної свідомості було більш ефективним запобіжником проти асиміляційних процесів. Проте помітні зрушення щодо національного усвідомлення на Наддніпрянщині припадають лише на період 1905—1907 рр. Цей факт заслуговує на окрему увагу, оскільки галицькі українці не знали такої революціонізації власного усвідомлення. На підросійській же частині українських земель відбувалася загальна лібералізація політичного режиму. Її результатом стала поява певних перспектив націоналізації широких мас. Характерно, що, за І. Лисяком-Рудницьким, «рівень національної свідомості українських мас був іще настільки низьким, що, коли почалася революція 1905 р., вона не набрала на Україні виразного національного забарвлення»[28]. Але під час революційних подій поступово актуалізувалося національне питання. Особливого політичного звучання воно почало набувати тоді, коли українській свідомій інтелігенції вдалося використати соціальне незадоволення селянства в політичних цілях. Як наслідок — не забарилися певні здобутки і на національній ниві: втратив чинність дискримінаційний Емський указ, стало реальністю українське громадське життя (організувались «Просвіта», кооперативи, хати-читальні тощо), з’явився український масовий друк і наукові інституції.

Певний подив сучасників викликала поява національно свідомих українських депутатів у І Думі — вихідців із селян. Проте питання про глибину поширення модерної національної свідомості в народних масах потребує подальшого дослідження. Принаймні помітно різняться безпосередні суб’єктивні спостереження та наукові узагальнення з цього аспекту. Стаття в газеті «Рада» під назвою «Голос із села» характеризувала рівень національної свідомості так: «По деяких селах... селяни дуже мало свідомі щодо національності. Їм відомо, що вони не москалі, а малороси, як вони кажуть, а хто такий малорос, які його потреби і чим він відрізняється від москаля, цього він не скаже»[29]. Тобто тут фактично йдеться про елементи деякого етнічного (навіть етнорегіонального) розрізнення, а не чіткого національного усвідомлення. Хоча у джерелах (особистого походження) зустрічаються і приклади справді національної ідентичності. Так, Є. Чикаленко занотував у щоденнику: «В селянстві... (національна) Свідомість