Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

визначення комплексу причин, які породжували регіоналізацію становлення національно свідомого українського громадянства. Адже різні частини етнічної території мали відмінну історичну долю, зумовлену передовсім їхнім державно-правовим статусом.

Тому перше, що впадає у вічі, — це державно-політичний чинник. Він полягав не тільки в розчленуванні України на західну й центрально-східну частини, а й, відповідно, ізоляції одного регіону від іншого. Суттєвішим було те, що українці по обидва боки австро-російського кордону мали доволі різні політичні підстави для свого національного розвитку. З цього погляду галичани, попри всі складності недержавного існування та конкуренції з польською спільнотою, в умовах ліберальнішого режиму конституційної монархії спромоглися на чималі здобутки. Цілком справедливо зазначав І. Лисяк-Рудницький: «Для українського національного руху в Галичині двадцять п’ять років перед вибухом Першої світової війни були періодом неухильного просування на всіх фронтах. Один із тогочасних польських публіцистів влучно схарактеризував такий розвиток подій як „українське завоювання“. Завоювання було передусім внутрішнім і полягало в проникненні в маси українців модерної національної свідомості»[19]. В іншій своїй праці дослідник спеціально наголошував на виховному значенні політичної культури в межах правового, конституційного австрійського режиму: «Справа в тому, що ніякої природної, вродженої „расової“ різниці між східними і західним українством нема. Різниці лежать не в самій народній субстанції, яка ідентична обабіч Збруча, але у відмінній політичній та (частково) культурній формації, що випливає з іншого історичного розвитку, обставин, виховання» [20].

Водночас вкрай несприятливу політичну ситуацію спостерігаємо в тогочасній підросійській Україні. Імперська влада всіма засобами намагалася зупинити розвиток українського національного самоусвідомлення. Ідеться передусім про відсутність конституційних можливостей для наддніпрянської інтелігенції поширювати національні ідеї в широких масах населення. Тобто робити те, чого, власне, вимагала потреба етнонаціональної мобілізації. Український національний руху будь-якій його формі, навіть суто культурницькій, сприймався владою як загроза «російській єдності» та піддавався репресіям (переслідування учасників Кирило-Мефодіївського братства, Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р. тощо). Більшість сучасних дослідників визнають відсталість і запізнілість українського руху на Наддніпрянщині. Цілком очевидно, що причини такої ситуації лежали насамперед у відставанні становлення модерної (національної) свідомості тутешніх мешканців. Користуючись схемою, запропонованою М. Грохом, можна припустити, що українська ситуація демонструвала разючу розбіжність фаз формування нації: академічної, культурної та політичної у різних частинах етнотериторіального простору. З цього приводу Р. Шпорлюк зазначає: «На українських землях під Росією друга фаза почалася, але їй не дозволено розвинутися, і український народ почав тільки 1905 р. входити в другу фазу, однак і її не досягнувши навіть у 1917-му. На Галичині друга фаза почалася в 1830— 1840 рр., і дуже швидко, бо вже в 1848—1849 рр. „наклалася“ на неї фаза політична»[21].

На варіаціях національної ідентифікації також позначалася відмінність в етнічному складі окремих регіонів самої Наддніпрянщини.

Найбільш українською за етнічним складом населення була Лівобережна Україна (колишня Гетьманщина). Станом на 1795 р. українців туї було 98,1 %, друге місце за чисельністю посідали євреї. На Слобожанщині на кінець XVIII ст. українці становили 85,9 %. Росіян та євреїв було значно менше.

На Правобережній Україні етнічний склад на кінець XVIII ст. був таким: українці — 88 %, поляки — 5 %, євреї — 3,5 %. На середину XIX ст. останніх було вже понад 10 %. Отже, майже 9/10 населення регіону становили українці — переважно селяни, здебільшого покріпачені. Їхнє становище було надто тяжким. Але водночас ніде протест соціальних низів не набирав таких гострих форм, як в «ополяченому краю». Особливо живою в людей залишалася пам’ять про Коліївщину. Завдяки Т. Шевченку вона була впроваджена в українську національну міфологію.

Отже, загальнокультурну та соціальну ситуацію Правобережжя України визначали саме етнокультурні та етносоціальні аспекти. У середині XIX ст. життя тут «було мішане і виявлялось аж трьома впливами: офіціальної російщини, більш інтимної і через те дужчої польськости та цілком стихійної українщини»[22].

Загальні вектори протистояння на Наддніпрянщині у переддень реформ 1860—1870-х рр. Г. Жураківський змалював так: «Широкі селянські маси перебувають в умовах кріпацтва і цілком неосвічені. Панство та урядовці створюють на цьому селянському океані мережу, зовсім йому чужу й мовою, і часто національністю. Із заходу насувається полонізація. З півночі — русифікація. За часів Бібікова ці дві сили, що до цього мали власні „сфери впливів“, зіткнулися. Формально переміг Бібіков, а по суті — процес полонізації Правобережжя не припинявся. Для української справи ці дві сили були однаково чужі як у класовому, так і в національному розумінні. У той час як значна частина традиції цієї української справи спиралася на селянство, і полонізація, і русифікація мали за проводирів насамперед шляхетські та урядові кола, а для них український селянин був не суб’єктом, а об’єктом діяльності» [23].

Однак послідовна русифікаторська політика на Правобережжі, активізація якої спостерігалася після придушення Листопадового та Січневого повстань, дала свої результати. Скажімо, на зламі XIX — XX ст. «столичний» Київ перетворився з польського «на російський анклав серед українського сільського населення» (за словами Я. Грицака). Нову ситуацію відзначив в автобіографічних спогадах наддніпрянський письменник В. Короленко. Свої враження як сучасника епохи початку XX ст. він прокоментував так: «Найменш... оформленим був вплив український, ідучи од нижчого гурту людей, позбавлених тоді всяких ознак культурного життя й соціяльно поставлених у самому низу громадської піраміди. Найдужчий, — які треба було сподіватись, беручи на увагу, що це діялось в 50 роках минулого віку на Правобережній Україні, — був польський вплив. То була сфера повсякчасних зносин з околишнім світом, сфера інтимного родинного життя, нарешті сфера культури — письменства і театру»[24].

Таким чином, можна зробити висновок, що в середині XIX ст. на Правобережжі України культурно сильнішим був польський вплив, тоді як етнічно та соціально (тобто кількісно) більший потенціал належав українству.

На півдні, за даними 1782 р., українці становили 71,5 %. По суті, з кінця XVIII ст. «край волі та свободи» являв собою велику розмаїтість етнічного складу населення. Щоправда, чисельно українці помітно домінували й надалі. Як відомо, у XIX ст. у цьому регіоні активізувалися імміграційні процеси. І хоча саме Правобережжя та Лівобережжя було основними районами виходу переселенців, наприкінці століття частка українців тут помітно зменшилася — офіційно до 56,7 %. Проте українські дослідники С. Рудницький, Ф. Турченко та ін. аргументовано доводять, що цей показник штучно занижений. Оскільки російські посадовці вважали за обов’язок зробити кількість корінних росіян на українських землях якнайбільшою. Крім того, природний приріст українців перевищував відповідні показники інших національностей, а чисельність населення й надалі зростала за рахунок переселенців, у складі який українці переважали як