Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

минуле. — Ма торкнулася обручки на пальці.

«Крім мене», — захотілося додати Талавіру, натомість він простягнув руку, оголюючи вену. Ма блиснула до нього вдячними очима, і Талавір відчув, що за

цей погляд віддав би значно більше, ніж кров. Вона обережно набрала зразок і

затулила прокол чимось схожим на пух, що вчепився в шкіру.

— Пух селбі. Гоїть рани.

Буря і не думала стишуватися. Двері знову затрясло, наче хтось прагнув до

них увірватися. Копек тонко завив. Ліхтар блиснув і згас. На мить запанувала

тиша, а потім Талавір відчув руку жінки на своєму стегні. Це було несподівано.

Наче тисячі суєрних голочок пробіглися шкірою. Талавір ледь не піддався

спокусі.

— За це не треба платити, — сказав він і, попри шалене бажання, обережно

прибрав її руку.

Їх огорнуло зніяковіле мовчання. Талавір подумав, що образив її.

Насправді він ніколи не мав справжніх стосунків. Принаймні такі, про які

пам’ятав. Талавір завжди знав, що Руф коло нього, щоб стежити, а тому не

особливо рахувався з її почуттями. Ма була іншою. Складною. Може, занадто

складною для нього.

За мить жінка знову потягнулася до сумки. Вона орієнтувалася в

бездонному баулі навпомацки. Ма чимось чиркнула й запалила свічку. Дим був

настільки смердючим, що Талавір закашлявся.

— Жир куюна. Так, смердить, наче зварені кізяки. — Ма всміхнулася й

легенько, наче приятеля, штовхнула його в плече. Золоті вогники в її очах

блиснули. А руку Талавіра знову прострелили дражливі нервові спалахи.

Жінка дістала сушені ягоди, тверді, наче картон, коржі й воду. Коли вони

поїли, сховала залишки в сумку й витягла маленький шкіряний мішечок. У

ньому виявилися довге листя й ароматний порошок. Ма скрутила цигарку й

запалила від свічки.

— Юшан? — з підозрою запитав Талавір.

— Так, але звичайний. — Ма знову всміхнулася. Талавір подумав, що їй

личить усміхатися. Але озвучити таке побоявся. І сам не знав чому. У

присутності цієї жінки він ставав тим, ким заснув, — двадцятирічним. Якби не

смерть Рябова, будинок Сєрова, клятий Мамай і його Золота Колиска, він би

хотів залишитися тут до нового судного дня.

— Я не знаю, що точно мала на увазі Тітка Валька, кажучи, що тебе

віддадуть джадалу, вона теж служить своїм богам. — Ма з насолодою випустила

дим. Уперше відтоді, як вони зустрілися, її плечі розслабилися. — Але ти

врятував її дочок, це багато чого варте. Зроби, як вона сказала, не йди до того

будинку, залишайся живим.

— Заради крові для Бекира? — Талавір перебрав з її пальців цигарку і наче

ненароком погладив тильний бік руки. Блискітки збудження розлилися під

шкірою.

— Саме так. — З усмішкою Ма видерла в нього юшан й цього разу

присунулася трошки ближче.

Вона була теплою і пахла, наче надвечірній степ, коли пряні трави

збуджують нерви, а очі хочуть поглинути всі кольори призахідного неба.

Полум’я свічки затремтіло, вихоплюючи фігуру Діви на стіні. Маленький Бог

Спалахів визирнув із темряви, буря за стінами почала згасати. Талавір схилив

голову до обличчя Ма: «Нехай хоч і бісів Джаганнат із усіма демонами та

джадалами, аби лишень ця буря ще трохи затрималася».

***

М-14 його застрелив. Жінка-ящірка вибухнула, ударна хвиля накрила

периметр.

Це останнє, що пам’ятав Талавір після того, як прийшов до тями в Шейх-Елі. Він подивився у свинцеве небо, намагаючись зрозуміти, що сталося. Вони

вийшли зі Станції, щоб знайти доктора Мамая. Очікували побачити трупи, але не

потвор, що прагнули їх розірвати. Поряд хтось застогнав.

Талавір підповз до людини у формі Старших Братів і побачив дірку в його

грудях. Кров уже тільки сочилася.

— Зараз стане легше дихати. — Талавір неслухняними пальцями потяг за

шолом, скинув забороло й закляк. Під розбитим закривавленим склом було

обличчя незнайомого чоловіка: широкі вилиці, вузькі очі й темне коротке

волосся. Це обличчя не належало жодному з його загону.

— Що за?. — Талавір вилаявся і крутонув головою.

Поряд лежало ще кілька чорних фігур. Той, що ліворуч, перетворився на

суцільний шматок тліючої гуми, але голова залишилася неушкодженою. Талавір

спробував зіп’ястися, але йому не вдалося. Штани були наче наповнені желе. Він

змусив себе не думати про численні переломи й підповз до спеченого тіла. У

носа вдарив запах паленого м’яса й пластику. Тамуючи нудоту, Талавір здер

шолом і побачив ті ж риси, що й у першого трупа.

З-під обваленої стіни стирчав іще один шолом. Талавір ледь устиг його

торкнутися. Голова колихнулася й, моторошно підстрибуючи, покотилася

насипом. Але під розбитим заборолом він устиг побачити те саме обличчя.

Збоку долинув слабкий зойк. Метрів за десять від нього чорніла постать.

«М-14!» — Талавір упізнав нашивку. Не шкодуючи ліктів, він поповз до Брата.

Земля поруч заворушилася, з верхівки скотилося кілька грудок. Із діри

показалася пласка голова з гострими кістяними жовнами. Потвора безкінечно

довго витягувала членистоноге тіло з нори. Гострі ніжки навколо тіла тремтіли, як позбавлені м’яса пальці. З жовен лунав стрекіт. Багатоніжка зависла

вертикально, оцінюючи, у який бік повзти. М-14 знову застогнав.

— Ну ж бо! — Талавір відстебнув свій шолом і кинув у потвору. Він хотів

привернути її увагу. — Добий уже, довбня багатонога, — повторив він і

потягнувся до гвинтівки М-14. Магазин був майже порожній.

«Навіть померти з гідністю не дадуть», — подумав Талавір, борючись із

власними пальцями. Стрекіт стихав. Потвора зупинилася, схилила голову і — він

міг би заприсягтися — уважно на нього подивилася. А потім швидко

повернулася до своєї діри.

Талавір дістався М-14 й обережно зняв з нього шолом. З горла вирвався

слабкий хрипкий сміх.

— Хто ти? — прошепотів Талавір до незнайомого обличчя. Обличчя, яке

він уже бачив в їнших