Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

На губах М-14, чи того, ким він став, спінилася кров. Талавір притулив

вухо. М-14 повторював одну й ту саму фразу: «Не роби цього! Це ж я? Твій

брат!» Що це означало? Це ж М-14 стріляв у Талавіра, а не навпаки?

Талавір проковтнув гірко-солону слину. Спробував стягнути рукавиці, щоб

торкнутися власного обличчя. Він хотів пересвідчитися, що не змінився, як усі, але не зміг. Тканина наче приросла до шкіри. Тоді він забрав шолом М-14 і

зазирнув у скляний щиток, щоб побачити відображення. І нарешті зрозумів —

М-14 не нападав, він оборонявся від того, чим став Талавір.

Битви богів. Шлях до Діви. XV ст. до н. е.

Амага довго чекала цього дня. Вона накинула ведмежу шкуру й вийшла з

шатра. Барабани здригнулися і змовкли. Навіть вітер стих. Кінське волосся на

верхів’ях шатрів повисло, торкаючись мертвих голів. Вони щойно перемогли

меланхлайнів⁷. На дахах особливо звитяжних воїнів було до десятка

вибалушених трофеїв. Дим від важких бронзових казанів, де томилося м’ясо, тамував сморід гнилі. Кочове місто здавалося порожнім.

Фоант ледь помітно кивнув і приклався до кубка. Зелені очі досі палали, але час додав срібла у волосся і зайвого сала під шкіру. Від нього досі разило

силою і звірячим духом. Фоант скоса поглядав на палі навколо шатра Амаги. Це

були вожді зі стану ворога, дехто хотів домовитися і здатися в полон. Фоант був

готовий прийняти їхню поразку. Але Амага сказала орді, що Таргу потрібна їхня

кров. Тоді бог і далі даруватиме їм перемоги. П’яне від бою військо як кінь на

повному ходу: його вже неможливо зупинити. Вождів принесли в жертву

позолоченому божку. Фоант змовчав, але зачаїв образу. Вона й зараз була в його

небезпечних, немов весняний лід, очах. Але Амага бачила й інше — жагу

та нетерпіння, що обпікали його шкіру навіть крізь ведмежу шкуру. Сьогодні

вона пообіцяла здійснити всі його бажання. І водночас у темних зіницях Фоанта

застигла туга, наче він дивився на неї і прагнув віднайти дівчинку, яка колись

танцювала у святилищі Діви.

Амага зупинилася біля складеного з каміння підвищення й подивилася на

захід. Небокрай залило червоним, наче звідти насувалася велика кривава хвиля.

Високо в небі тонким серпом застиг місяць. Поряд блищала зірка Діви. Губи

Амаги вигнулися в кривій посмішці. Зрештою, оракул з її дитинства мав рацію: вона стала царицею в далекій землі.

Амага витягла з-під шкури дзеркало-брязкальце й скинула руку вгору.

Металевий дзенькіт розлігся над стоянкою. Одна за одною з возів, що оточували

її шатро, почали виходити оголені дівчата. Їхні зап’ястки та щиколотки

прикрашали металеві дзвіночки. Соски й долоні червоніли від кни. Незліченні

коси струменіли тонкими тілами. На шкірі чорніли татуювання — змієнога

богиня в колі — знак того, що дівчата були «дочками» Діви.

Коли Амага покинула храм Таврополи, то дізналася історію Сплячої

Богині. Вона народила цю землю, а потім заснула, приспана обіцянками

молодого сильного бога з півночі. Він зрадив її, а сон став путами. Він був

ворогом, хотів отримати її володіння, а вона не могла прокинутися й тяжко

страждала, що не здатна захистити народжену нею землю. «Або просто не хотіла

прокидатися?» — зі зловтіхою думала Амага, але вихованкам не озвучувала. Для

них Діва була сильною богинею, здатною захистити й помститися. Амага

потребувала любові та беззастережної віри «дочок» у свою богиню та її жрицю.

Бажання Таврополи таки справдилося: вона стала жрицею Діви, хоч і на власних

умовах.

Амага вдруге струснула брязкальце. З шатра вийшли чотири її особисті

охоронниці. Обличчя жінок були розмальовані кною, а губи синіли від давньої

отрути. Разом із клятвою вірності вони випили настій аконіту, що висушив їхні

матки та язики й тим прив’язав лише до однієї дитини й однієї матері — цариці

Амаги. Жінки поставили на підвищення високий паланкін. За ними з шатра

виповз Сакатево. Роки зігнули його ще дужче. Він тягнув ногу і, прагнучи

зберегти рівновагу, щосили махав куксою.

Повільно, наче змія, що скидає шкіру, Амага спустила шкуру ведмедя й на

мить завмерла, даючи себе роздивитися. Язики вогнищ облизали її гладеньку, змащену баранячим жиром шкіру. Волосся сягало сідниць і було кольору

нічного неба. Дівчата затрясли дзвіночками й заголосили, вітаючи свою жрицю.

Вона підійшла до паланкіна й стягнула тонку еллінську тканину. У Золотій

Колисці сидів Тарг. Соляне тіло ледь проступало під нашаруваннями золотої

фольги. Амага спеціально найбільше підношень клеїла на обличчя, але так і не

змогла стерти звинувачувального, страдницького вигину його губ.

— Хрісні лікно! — виголосив Сакатево та простягнув їй ножа. Дочки Діви

замовкли. До паланкіна вивели полоненого. Юнак був не старшим за Амагу, мав

темне волосся й ніжну оливкову шкіру. Амага торкнулася його щоки, а потім

швидко й точно перерізала горло. Одна з дівчат підставила скіфос⁸, куди

полилася темна кров. Амага перейняла посудину й вилила вміст на статую Тарга.

«Дочки» голосно видихнули. Кров затекла в щілини між золотими пластинами, змішалася із сіллю й закапала із Золотої Колиски. Амага підставила керамічний

кілік⁹ і зібрала священну рідину. Кожна дівчина отримала свій дар — криваву

цятку в западинці між ключицями. Потім знову забили барабани. На галявину

вийшли найкращі воїни й давні соратники Фоанта. Їх розпирала жага. Вони

прийшли отримати своє — нагло забране в них майно. Цієї ночі кожен міг

покрити стільки жінок, на скільки йому стане сили. Усі «дочки» до того, як

Амага забрала їх служити Діві, були рабинями воєначальників Фоанта й хоч на

цю ніч мали повернутися до їхніх палких обіймів.

З боку орди долинув веселий шум. Там теж почалося свято. Амагу накрила

тінь.

— Ніч Діви для всіх. — Від Фоанта тхнуло перекислим кобилячим

молоком. Він так і не навчився пити вина. — Це твій шанс нарешті понести сина.

— Він занурив