Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

пальці у священну, залиту кров’ю сіль і поклав руку на стегно

Амаги.Тавідчулайоготремтіння,облизала сухі губи йусміхнулася.

— Я лише жриця, Фоанте. Тобі потрібно багато жінок і багато синів, щоби

після кожної битви в тебе все ще були спадкоємці.

Навколо здригалися оголені тіла. На чолі у Фоанта виступив піт. Чоловік

незграбно схилився й посунув руку ще далі. Дихання Амаги стало глибшим.

Вона занадто довго чекала на цю мить. Вони спустилися на ведмежу шкуру.

— Може, досить крові? Милістю Тарга я цар. Наше плем’я процвітає, ми

маємо вдосталь пасовищ і воїнів, щоб захищати кордони. Орда чує твій голос.

Хіба не час насолодитися тим, що й інші жінки?

— Милістю нашого бога? — Амага подивилася на Золоту Колиску. —

Моєю милістю, Фоанте, Тарг уже десять років як мертвий.

— То забудь про нього, маленька жрице.

Амага закинула голову, здригаючись від поцілунків Фоанта. У небі палала

зірка Діви. Вона наче сміялася з її безсилля. Кривава сіль на статуї Тарга

зблиснула в її променях.

— Занадто пізно, — зашепотіла Амага прямо у вухо Фоанта. — Він

приходить у мої сни щоночі. Дивиться своїми великими очима.

— Тарг? — не зрозумів цар.

— Він жадає помсти, Фоанте. Як і всі ці жінки. — Амага обхопила

долонями його обличчя. — І нічого вже не змінити. Я випила аконіт ще тоді — у

храмі Таврополи, моє черево мертве. А ти пропустив час, коли це плем’я

перестало бути твоїм. Ти даремно його вбив.

Фоант побачив у її очах свою смерть і сіпнувся до меча. Він єдиний з усіх

чоловіків прийшов озброєним. Але було й справді пізно. Роки кривавих

тренувань не минули даремно. Амага

витягла жертовного ножа, одним помахом перерізала Фоанту горло й

підставила кілік, щоб зібрати й цей дар.

— Сподіваюся, кров Фоанта нарешті тебе заспокоїть. — Вона вилила

темну густу рідину на Тарга й подивилася на галявину.

Голі тіла перепліталися та здригалися, наче зміїне кубло. Амага підібрала

бронзове брязкальце. На мить вона подумала, що звук потоне в гаморі оргії. Але

«дочки» її почули. Угору здійнялися десятки ножів, щоб знайти піхви в грудях

колишніх власників рабинь. Як одна, вони повторили жест своєї жриці, збираючи кривавий дар у пласкі посудини.

На ранок Тарг і Золота Колиска почорніли від жертвопринесення. І Амазі

довелося наказати, щоб їх витерли.

— Учора мені відкрилося, що на наше плем’я йшов мор і великі нещастя, але цар та воєначальники віддали життя, щоб вимолити в Тарга захисту, —

проголосила Амага перед ордою. — Ми завоюємо Кіммерик. Наше плем’я стане

сильним як ніколи. Душі Фоанта та воїнів стануть нашими охоронцями.

Орда завмерла. Центром, де стояли юрти загиблих, прокотився шепіт.

— Хрісні лікно! — закричав Сакатево. Жінки з охорони високо підняли

паланкін. У ранкових променях постать Тарга запалала золотом. Натовп охнув

— і Амага зрозуміла, що перемогла.

***

Потім її називали скаженою. Говорили, що вона наказувала всім дівчаткам

одразу після народження випалювати праву грудь, щоб у часи тілесної зрілості

та не випиналася і не заважала натягувати тятиву. Дітям чоловічої статі вона

калічила руки й ноги, щоб зробити їх непридатними до військової служби й

залишити пасти худобу та доглядати юрти.

Казали, що її воїтельки не можуть позбутися цноти, поки не принесуть

голови трьох ворогів.

Торочили, що, починаючи війну, цариця Амага веліла перекопувати

дороги в тилу для того, щоб її військо не могло відступити, щоб билося або до

перемоги, або до смерті.

Вона брала полонених тільки для того, щоб скропити кров’ю золоту фігуру

демона, яку всюди возила за собою. Шепотілися, що в ньому джерело її сили.

Амагу тішили вигадки. Страх — найкращий ар’єргард. Влучає в ціль

швидко й без жертв з її боку, залишається тільки збирати голови.

За найближчі роки вони підкорили землі від Каркінітської затоки до

Меотійського озера, змусили царя Каркіна дати клятву покори, зібрали криваву

данину із сатархів, тавриків та басилідів¹⁰. Амага відсвяткувала чергову

перемогу на Ахіллесовому Бігу. Вона осідлала білу кобилу, начепила на її хвоста

сотню голів ворогів і проскакала вздовж вузької коси.

Кожної учти вона обмащувалася священною кров’ю, що витікала із

Золотої Колиски, і оголеною танцювала довкола фігури Тарга. Навіть її

воєначальники боялися підходити до цариці в такі миті, вважаючи, що вона

говорить із богом. І ніхто не знав, що Амагу позбавляє глузду почуття провини.

Кров Фоанта не допомогла. Тарг і далі страдницьки кривив вуста навіть через

шари золотої фольги.

Провина жалила її, як ґедзь — безумну Іо, змушувала знову і знову

проноситися Кіммериком. Чужі страждання тамували власне. На п’яту весну

після смерті Фоанта вони пішли в похід до Боспора. Вона спокусила орду

незліченними багатствами. Натомість хотіла відвідати храм Діви в столиці

царства — Пантикапеї. Розказували, що тамтешня жриця чує богиню й може

передбачити майбутнє. Амага мало в це вірила. За останні роки вона перерізала

горлянки чималій кількості таких віщунок. І жодна не дала правильної відповіді

на її запитання.

Весна видалася холодною і затяжною. Степ тільки вкрився першою

зеленню. Вони могли перетиснути поясами животи й без упину скакати кілька

діб, але коні потребували їжі та перепочинку. І коли на їхньому шляху виринуло

поселення, вони вирішили, що це благословенний подарунок. Із низьких

землянок до них вийшли закутані в шкури жінки. У декого виднілися лише очі.

Між ногами плуталися голодні нечесані діти. Дорослих чоловіків не було.

— Це, мабуть, есседони. — Один із її вождів підібрав череп, перетягнутий

золотим обручем. — Кажуть, вони шматують трупи своїх померлих, домішують

до нутрощів убитих тварин і їдять на учті. А з черепів виготовляють чаші. Це

вважається в них особливим обов’язком синівської любові.