Ангеліна Кріхелі - Кохання, яке не продається (збірка), Ангеліна Кріхелі

- Ми давно разом, - із задерикуватим блиском у погляді зізналася Марина. - І я давно знаю про всі пригоди цього шоколадного зайця, - хмикнула вона.

Мілана насупилась.

- Вирішила провчити його, розумієш?

Дівчина заперечливо похитала головою, розімлівши в теплі салону автомобіля.

- За умовами шлюбного контракту у разі його зради мені дістається половина всього майна.

- Але ж ви... - вона перевела погляд з водія, що говорила, недвозначно даючи зрозуміти, про що подумала.

- Ага! – радісно погодилася Марина. - Але я застукала його першою. Тож... Селяві!

– Як вам це вдалося?

Марина грайливо знизала плечима.

– Марк робив гарний шоколад. Успішним його бізнес робила я. Сам він не впорається. Тому варто було з'явитися проблемам, як він примчав до мене за порадою та допомогою. А я обміняла допомогу та пораду на другу половину кафе. Мені воно ні до чого. Ось, продаю... Терпіти не можу шоколад! Але... Усі сюрпризи йому ще попереду.

- А та жінка у вашій квартирі? Хіба ви ще не продали житло? - Мляво поцікавилася Мілана.

- Жартуєш? Я пустила на свою половину прожити свою родичку. У неї він швидко за розум візьметься! - реготнула жінка.

Але тут же замовкла і зі співчуттям глянула на дівчину.

– Про дитину я теж знаю, – тихо і дуже серйозно сказала. - Поїдемо до нас. Відпочинеш і поговоримо.

- Про що?

– У мене дітей бути не може… – сумно констатувала співрозмовниця.

- Я вам свою дитину не віддам! - Вигукнула Мілана, закриваючи живіт у неусвідомленому захисному жесті.

Віктор схвально посміхнувся.

- Віддавати і не треба, - загадково сказав чоловік, заводячи двигун. - Поживете в нас, оговтаєтеся після всієї цієї історії...

Він змовницьки переглянувся з Мариною і машина плавно рушила з місця.

Поки їхали, Мілана заснула - далися взнаки стреси і переживання. Марина поглядала на дівчину, серйозно побоюючись застуди. У її становищі це дуже небажано.

Нарешті дісталися. Невеликий заміський будинок привітно зустрів їх шелестом падного листя у фруктовому саду. Мілана сонно моргнула, дивлячись у лобове скло.

- Де ми?

- Вдома, - з миролюбною усмішкою відповіла Марина, допомагаючи дівчині вибратися з машини, щоб спросоння нізащо не зачепилась.

Мілана все одно незграбно оступилася і мало не впала, якби не вчасно підставлені руки допомоги Віктора. Дівчина вдячно кивнула. Хотіла перепросити, але піднявши голову, зіткнулася з глибокими зеленими очима. Так і завмерла з відкритим ротом.

- Ярику, - представився міцний високий чоловік, продовжуючи підтримувати її.

Мілана безпорадно закрутила головою у пошуках Марини та пояснень того, що відбувається.

- Це мій брат, - підійшов з відповіддю Віктор, що опинився поряд. — Ходімо до хати, бо холодно.

Але Мілані більше не було ані холодно, ані страшно. Вона потонула в очах чоловіка навпроти. А він лагідно посміхався, відводячи все далі до хати.

- Треба ж, спрацювало. Ти впевнена, що ми взагалі тут потрібні тепер? - хмикнув Вітя, пошепки визнаючи користь від задуму коханої.

- А як же антураж і моя незадоволена цікавість? І потім! Усі справи треба доводити до кінця... - посміхнулася Марина і помчала до будинку, наздоганяючи молодих людей, надто вже захоплених один одним...