Галина Курдюмова - Наречена для Демона., Галина Курдюмова

Глава 21. Корабель.

Зробивши поворот на сто вісімдесят градусів ми з Миртом, буквально, вперлися в... У те, до чого безрезультатно рухалися останнім часом. І що ж це таке? Я відкрила рот від подиву і повільно ковзала поглядом по сріблястій, злегка мерехтливій стіні вгору.

 «Корабель інопланетян!» - виникла в голові перша усвідомлена думка. Сигароподібна конструкція з незрозумілими виступами і відгалуженнями, скоріш за все, впала з неба, одним кінцем вп’ялася в землю, але тяжкість верхньої частини вирвала її. Про це говорила зорана земля, частково присипаний торець корабля при тому, що друга половина була абсолютно чистою та блискучою.

Мене прорвало на істеричний сміх. Поки ми прагнули до цього невідомого літаючого об'єкта, він, немов сміючись, тікав від нас. А варто було нам відвернутися від нього, як він сам «прийшов» до нас. Не знаю, як, але ось він, у всій своїй красі. Я закашлялась, Мирт постукав мене по спині і простягнув флягу. Я зробила ковток, ледь змусивши себе зупинитися, адже другий призначався демонові. Простягнула йому флягу, але він відштовхнув її. Тоді я зробила другий і останній ковток. Тепер або ми зможемо потрапити всередину сигари і знайдемо воду, або... Не хочу думати про те, що нас чекає в іншому випадку. Не хочу!

Ми з демоном взялися за руки і повільно пішли навколо корабля, маючи намір відшукати вхід і намагаючись не думати, яким чарівним чином ми зможемо відкрити його зовні. Частина сигари, якою вона врізалася в землю, виявилась зім'ятою на зразок гармошки, але в цілому корабель зберіг цілісність та герметичність. У всякому разі, обійшовши навколо, ми не виявили ні проломів, ні люків, ні дверей. Нічого.

Ми зупинилися на тому ж місці, звідки почали обхід. Тільки ось радість зникла, а надія згасла. Радості, що ми дійшли до епіцентру, якщо доведеться вмирати тут від спраги?

 - Це ваш корабель? - запитала я, ледь повертаючи язиком в пересохлому роті.

Демон похитав головою:

 - Ні. Точно ні.

 - Тоді звідки він?

 - З інших світів, невідомих нам.

 - І ти не знаєш, як потрапити всередину?

Мирт знову похитав головою.

 - Але в ньому ж залишився хтось живий!

 - Корабель впав на Демонію двадцять років тому. Які шанси на те, що в ньому залишився хтось живий?

 - Але хтось же посилав поклик! Хтось просив  допомогти!

Демон приречено схилив голову:

 - Я вже починаю думати, що це все було маною. Можливо, якесь випромінювання, що виходить від корабля, зводило з розуму... Недарма ж ніхто з наших не повернувся живим.

 - Ні! Ні! Ні! Що ж ти пропонуєш? Лягти і померти? Здатися? Я не здамся! Ні, не здамся!.. Я буду шукати вихід до останнього подиху!.. - Я закашлялась і замовкла.

Інопланетний корабель нависав над нами, даючи тінь, але не рятуючи від спраги. На ньому обов'язково повинні бути запаси води або, хоча б, генератор, який її виробляє. Нам лише потрібно потрапити всередину. Всього лише...

Ми ще раз обійшли сигару, уважно оглядаючи з усіх боків. Цікаво, що одна її половина була схильна до жорстокої корозії, при цьому друга ніби тільки-но зійшла з конвеєра. Але ні на тій, ні на іншій половині не було входу.

Ми трохи відхекались і рушили в обхід втретє, прекрасно розуміючи, що час спливає. Кожен крок давався з великими труднощами, горло горіло, а на потрісканих губах при спробі заговорити виступала кров, яка одразу згорталася. Руки почали трястися, а повіки підпухли і склеювалися, так що ледь вдавалося їх розліпити. Перед очима почали плавати чорні кола.

Ось і все. Ми повернулися на те ж саме місце. Я безсило опустилася на землю. Мирт виглядав трохи краще, все ж демони більш міцні і витривалі істоти. А я... Здається, вже вмираю...

 - Прощавай, - видавила із себе і відкинула голову назад, намагаючись крізь чорні кола розглянути небо.

 - Гей, не смій! - почувся голос, повний розпачу. - Не смій помирати, Ксеніє!

Кігтик жалю дряпнув десь глибоко в грудях. Не так я хотіла прожити своє життя...

Раптом Мирт вирвав мене майже з небуття, яке вже обіймало своїми бездушними руками, притиснув до грудей і мовив:

 - Ксеніє, дружино моя, приймаю тебе в себе повністю і безповоротно, поділяю себе на тебе, множу себе на тебе, навіки, назавжди!..

Не знаю, що сталося, але Небуття відступило, невдоволено крекнувши, а я змогла відкрити очі і абсолютно чітко роздивитись лице демона, який  схилився наді мною.

 - Що сталося?..

Мирт повів очима в одну сторону, потім в іншу, немов обмірковуючи відповідь:

 - Я... поділився з тобою своїм життям.

- Як?!

 - Як зі своєю законною дружиною і обраницею...

 - Але...

 - Завдяки подіям цього тижня ми стали досить близькі, тому й вийшло. Хіба ти не відчула цього?

Я кивнула, згадуючи поцілунки, які ми крали у долі, хоча раніше Мирт говорив, що не цікавиться земними жінками, та й я не збиралася закохуватися.

 - І що тепер?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍