Галина Курдюмова - Наречена для Демона., Галина Курдюмова

Глава 20. Пустка.

- Питаєш, як далі жити? Стривай, до «жити» нам треба спочатку просто спробувати «вижити». Інакше буде все одно. Ти не хотів вмирати, не знаючи напевно, хто підстроїв аварію? Твоє бажання збулося, тепер ти знаєш напевно.

 - І, думаєш, мені від цього легше?

 - У тебе залишається мати, яка рідна і любить тебе. Брати, врешті-решт! І, якщо нам вдасться вижити, ти поговориш з батьком. Йому доведеться змиритися з твоїм існуванням. Ти пообіцяєш нікому не розповідати, що він підстроїв замах, а він за це не буде втручатися в твоє життя. Будеш жити у Фладефії, і ви можете більше ніколи не зустрічатися...

 - У тебе все так просто. Але ж тут все залишається! - Мирт постукав кулаком по грудях в районі серця.

 - Не просто, - зітхнула я. - І подругу втратити не просто. Давай поки не думати про це. Давай спробуємо просто вижити.

 - А, ладно, - махнув рукою Мирт. - Не будемо думати про погане. Що було, те загуло, це не змінити. Майбутнє не визначене, його, взагалі, може не бути. А сьогодення - ось воно, загадкове, невідоме, таємниче... - демон простягнув руку в бік темної плями на горизонті.

 - Отже, йдемо? До нього?

 - Нам перекрили всі шляхи, крім єдиного... Так, мені не подобається, що хтось вирішує за нас. Ніякої свободи вибору. Але, коли б у нас був вибір? Якби знали, що наша допомога потрібна комусь, ми б повернулися й пішли геть?

 - Принаймні, до сих пір ми тільки і намагалися зробити це...

 - А зараз? Зараз ти б пішла?

 - Та звідки я знаю?! - Питання мене роздратувало. - Ми можемо міркувати, філософствувати, доводити, але ніхто ніколи не знає, як би він, дійсно, вчинив у тій чи іншій ситуації, і це - істина! Тільки опинившись ТАМ людина робить вибір. І в кожну нову мить вибір може бути інакшим!

 - Ти права, Ксюшо, - демон взяв мене за руку. - Ми самі змінюємося і кожну мить ми вже інші, так що говорити про вибір... Але зараз хтось вирішив за нас, і нам залишається один шлях - вперед!

І ми покрокували вперед по мертвій потрісканій землі, туди, де нас чекало невідоме ЩОСЬ. Туди, звідки йшов нечутний звичайними органами слуху поклик. Туди, звідки хтось просив допомоги...

О, ми були натхнені і сповнені героїчного настрою. Зараз ми, такі сміливі, немов супергерої, візьмемо штурмом цитадель і врятуємо приречених на загибель (невинну діву, стародавнього мудреця, дітей, єдинорога, фею - потрібне підкреслити)... І неважливо, що у нас зі зброї всього два туристичних ножі. Та й взагалі все - не важливо! Перед нами - благородна мета! У нас є запал! Ми - головні герої! Ми приречені рятувати світи!

Ха-ха-ха - три рази.

Все це героїчне бла-бла-бла досить швидко розбилося через брак води. У нас її залишалося катастрофічно мало. А річок, озер і джерел на спраглій землі, на жаль, не спостерігалося. Мирт дозволяв лише час від часу зробити один ковток, щоб промочити рот. Весь героїзм закінчився на раз-два. Раз - я хочу пити! Два - я страшенно хочу пити!!! І якщо не відбудеться дива, в чому я вже сумнівалася, рятувальники дуже скоро самі перетворяться в тих, хто потребує  порятунку. А там недалеко і до двох сухих мумій, які закінчили свій шлях нічим.

Єдиною надією було дістатися до таємничого об'єкта на горизонті і знайти там воду. Але, що найжахливіше, скільки б ми не рухалися, він не наблизився ні на йоту! Але ж цього не може бути!

Все героїчні думки вивітрилися безповоротно. Ноги мої підкошувалися і я кілька разів ледь не впала. Мирт, як більш стійкий, забрав мій рюкзак і взяв мене під лікоть. Ми йшли і йшли, не зупиняючись. Але чортів об'єкт не наближався! Він застиг там, далеко, наче був намальований...

Слів у нас вже давно не було. Ми зробили привал і доїли останню їжу. Води залишалося у флязі на самому денці. Залишивши рюкзаки, ми поповзли далі. Ні, поки не повзком, та ноги ледь пересували, тримаючись один за одного. Кров у венах згустилася і дублювала стукіт серця в голові. Тук-тук-тук!.. Крім цього стуку не залишилося жодної думки, крім «Хочу жити!» Рано мені вмирати! Я ж навіть не дізналася радощів сексу з демоном, незважаючи на те, що вважаюсь його дружиною вже більше тижня. Але ж були можливості... Зараз, правда, не те що не до сексу, взагалі ні до чого... Якщо тільки вдасться вижити - вимагатиму з Мирта подружній обов'язок... З відсотками ...

Але незабаром і ці думки зникли. В голові оселився липкий, в'язкий, противний туман. Тіла ще деякий час переставляли ноги на автоматі. А потім я впала і потягнула за собою Мирта. Це нас трохи повернуло до дійсності. Демон, крекчучи, підвівся і допоміг встати мені. Ми тупо дивились в далечінь, намагаючись зрозуміти, як таке може бути, що ми вже бозна скільки часу йдемо, а мета наша як була на горизонті, так і залишилася. Ми переглянулися, і в очах Мирта відбився мій відчай. Він, як і я, зрозумів, що це шлях в нікуди...

Демон притягнув мене до себе, поцілував сухими потрісканими губами і прошепотів:

 - Все... Досить... Повертаймо назад...

Звичайно, ми обоє розуміли, що й назад йти не має сенсу, нам вже нікуди не дійти. Не було ні їжі, ні сил, і води залишалося на два ковтки. Просто ми поставили крапку. Повільно розвернулися в протилежному напрямку і...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍