Жорж Сіменон - Замах на бродягу

— Не думаю… В цьому не було потреби… Коли йому були терміново потрібні гроші, він брав їх у касі «Лотоса» чи іншого кабаре і залишав розписку…

— Як вам здається, для чого він узяв цю суму?

— Не знаю…

— А ви не могли б дізнатися?

— Я спробую… Треба буде запитати пана Резона. Я також перегляну кореспонденцію…

— Якщо можете, будь ласка, зробіть це сьогодні ж… Коли знайдете щось цікаве, подзвоніть мені…

На порозі їх на мить зупинив Антоніо. Обличчя в нього було збентежене.

— Панове, а як бути з кабаре? — запитав він.

Мегре здивовано глянув на нього.

— Ну, відчиняти, чи як?

— Особисто я не бачу жодних причин… Але, мені здасться, це більше стосується вашої сестри…

— Якщо не відчинити, почнуться розмови…

В цю мить підійшов ліфт. Мегре з інспектором мовчки ввійшли в нього.

Антоніо провів їх збентеженим поглядом.

Вони вийшли на вулицю, і, мружачись од сліпучого сонця, Мегре почав набивати собі люльку. Він уже хотів був щось сказати інспекторові, як увагу його привернула невеличка сценка, характерна для Монмартра.

Із готелю якраз навпроти будинку Буле зненацька вигулькнула молода жінка у вечірній сукні з тюлевою шаллю на оголених плечах. При світлі дня її волосся мало два кольори і було ясно видно, що того ранку вона ще не встигла підфарбуватися заново.

Жінка була висока, струнка — типова «герл» із мюзик-холу. Лунко цокаючи об бруківку аж надто тонкими, як довгі цвяхи, каблуками, вона бігцем перетнула вулицю і пірнула в невеличкий бар, щоб підживитися чашкою кави та парою бісквітів.

І майже одразу із готелю з'явилася інша постать — огрядний добродій років під п'ятдесят віком, явно житель півночі, певно, якийсь комерсант. Швидко зиркнувши ліворуч та праворуч, він широким кроком попростував до рогу вулиці, де стояли таксі.

Потім погляд Мегре зупинився на будинкові «Блакитного поїзда» з опущеними шторами та погашеними неоновими вивісками, і він одразу ж машинально глянув угору, на вікна четвертого поверху, за якими тепер містилася справжня італійська колонія.

Нарешті запаливши, комісар подивився на годинника і промовив:

— Зараз чверть на дванадцяту… Я хочу зробити візит панові Резону. А ти пройдися тим часом по кварталу, розпитай людей, якої вони думки про цих італійок.

— А де ми зустрінемося, патроне?

— Може, у Джо?

В цьому барі було вбито Мацотті.

Поки що в Метре не було ніякого певного плану, жодної конкретної гадки, що робити далі. Він чимось скидався на мисливського собаку, котрий кидається туди й сюди, нюхаючи повітря, аж поки не натрапить на слід.

Та собака чи не собака, а він з насолодою вдихав після багаторічної перерви ці здавна знайомі, терпкі запахи Монмартра.

Завернувши за ріг вулиці Пігаль, Мегре зупинився перед заґратованими дверима «Лотоса». Кнопки електричного дзвоника на них не було.

Поряд містилося інше кабаре, з крикливою жовто-зеленою вивіскою, а далі — галантерейна крамничка з вузенькою вітриною, рясно прикрашеною різнобарвними дамськими панталонами та химерними бюстгальтерами.

Він ступив ще кілька кроків, пірнув навмання у під'їзд, якогось будинку й опинився перед віконцем консьєржки.

— Як пройти в «Лотос»?

Вона підозріливо глянула на нього, нюхом відчуваючи, що перед нею поліцай.

— Хіба ви не бачили, що там зачинено?

— Мені потрібен бухгалтер, пан Резон…

— Перші сходи ліворуч, з подвір'я…

Темне брудне подвір'я було щільно затиснуте між чотирма стінами з чорними-прямокутниками здебільшого незавішених вікон. Ліворуч за обдертими напіввідчиненими дверима виднілися дерев'яні сходи, що страшенно зарипіли, коли на них ступив огрядний комісар. На одних із дверей другого поверху він побачив цинкову пластинку з погано вигравіруваними, скоріше надряпаними словами: «Повний місяць». Так називалося сусіднє з «Лотосом» кабаре.

Навпроти висів шматок картону з написом: «Лотос».

Комісарові раптом здалося, що він потрапив за лаштунки театру. Ці старі, запорошені, жалюгідні декорації нічим не нагадували ні про елегантні вечірні туалети, ні про залпи шампанського, ні про веселу музику.

Він постукав, але у відповідь не почув жодного звука, постукав знову, але теж марно, крутнув круглу фаянсову ручку і опинився в напівтемному коридорі з облупленими стінами. В ньому було двоє дверей — одні в кінці, друг праворуч. Саме в них він і постукав, і в ту ж мить зсередини долинув якийсь шурхіт. Минула ціла хвилина, пер. ніж він почув:

— Зайдіть…

Пробившись крізь брудні шибки, сонячні промені немов повисли в курному, синьому від сигаретного диму повітрі. В кімнаті було двоє. Сидячи за столом, гладкий підстаркуватий чолов'яга з голим рожевим черепом, оздобленим кількома сірими волосинками, поправляв свою краватку, в той час як молода дівчина в квітчастій суконьці стояла біля вікна, марно намагаючись надати собі невимушеного вигляду.

— Пан Резон?

— Так, це я, — відказав гладун, не підводячи очей.

Комісар прибув явно невчасно.

— Я комісар Метре.

Від запаху дешевих парфумів задуха в кімнаті здавалася особливо нестерпною.

— То я піду, пане Жюль… Не забудьте, що я у вас просила…

Він зніяковіло відчинив шухляду і дістав із старого потертого портмоне кілька асигнацій, які в ту ж мить зникли в сумочці дівчини.

Вона швидко вийшла, цокаючи тонкими каблуками.

— Усі вони такі, — зітхнув пан Резон, про всяк випадок витираючи хустинкою лискуче, погано виголене обличчя, щоб стерти можливі сліди помади. — В суботу платили, а з середи вони вже біжать по аванс.

Кумедний кабінет і кумедний чолов'яга! Мегре здавалося, що він потрапив скоріше до конторки якоїсь шахрайської лавочки, аніж за куліси кабаре. Календар, кілька полиць з потріпаними гросбухами, голі стіни, меблі, певно, куплені на тандиті…

Він обережно сів