Жорж Сіменон - Замах на бродягу

на стілець з перев'язаною мотузками ніжкою, що на нього показав пан Резон.

— Ну, ви знайшли його?

Бухгалтерові досі бракувало впевненості в собі. Мегре помітив, як тремтить його пухка рука, коли він запалював сигарету. Товсті короткі пальці були жовті від нікотину.

До цієї комірчини, з вікном на подвір'я, майже не долинав гомін вулиці. Людина могла відчувати себе в ній, немов у якомусь іншому світі. Бухгалтер сидів без піджака, і під пахвами на його несвіжій пожмаканій сорочці темніли пітні плями.

Мегре міг би побитися об заклад, що він живе самотньо десь у такій же комірчині і щоранку сам готує собі сніданок на спиртівці.

— Ви знайшли його? — повторив бухгалтер. — Він живий?

— Мертвий.

Бухгалтер зітхнув і побожно опустив повіки.

— Я так і думав. Що з ним сталося?

— Його задушили…

Він рвучко підвів голову і здивовано зиркнув на комісара.

— Його жінка знає?.. А Антоніо?

— Я допіру в них був… Антоніо опізнав тіло… Я хотів би поставити вам кілька запитань.

— Якщо зможу, я охоче відповім…

— Останнім часом ваш хазяїн ні з ким не ворогував?

В нього були жовті зуби і, мабуть, тхнуло з рота.

— Це залежить від того, що розуміти під ворожнечею… Конкуренти?.. Певна річ. Його успіху багато хто заздрив… А взагалі, це важка професія. Тут у кожного більше ворогів, аніж друзів.

— Як ви пояснюєте, що за чотири роки Буле зміг купити чотири кабаре?

Бухгалтер одразу відчув себе упевненіше.

— Якщо ви хочете знати мою думку, то вся річ у тім, що месьє Еміль був дуже серйозною людиною… Він усе поставив на ділову ногу… Купуйте — продаю. Так, начебто це була бакалійна крамниця…

— Ви хочете сказати, що він сам не споживав власного краму? — не втримався комісар.

Пан Резон зрозумів натяк.

— Якщо ви маєте на увазі Лею, ви помиляєтесь. Я їй в батьки годжуся… Вони всі довіряють мені свої клопоти, просять дати пораду…

— А також аванс?

— Їм завжди потрібні гроші.

— Як я розумію, у месьє Еміля не було з ними інших стосунків, опріч, так би мовити, службових…

— Безперечно… Месьє Еміль був хороший чоловік, хороший сім'янин. Він не любив шикувати, обходився без машини і без дачі біля моря… І ніколи не намагався нікого вразити, бо знав ціну грошам… В такій справі це рідкість. Він би домігся успіху в будь-якій іншій комерції.

— Отже, йому заздрили конкуренти?

— Але не настільки, щоб його вбивати… Він викликав у них скоріше повагу, аніж ненависть.

— Завдяки своїм докерам?

— Ви маєте на увазі справу Мацотті?.. Запевняю вас, що він до цього зовсім непричетний. Месьє Еміль просто не захотів платити їм данину і, щоб приструнчити цих добродіїв, він запросив кількох хлопців із Гавра… Цього було досить.

— Де вони зараз?

— Ось уже два тижні, як удома… З дозволу інспектора, що розслідує цю справу…

Мова йшла про Люка.

— Буле завжди шанував закон… Можете запитати вашого колегу із служби охорони порядку… Він мало не щовечора буває на Монмартрі і добре знає, хто чого вартий…

Мегре нараз осяйнула думка.

— Ви дозволите подзвонити?

Звичайно, про це треба було запитати ще вранці, але… Він набрав номер домашнього телефону доктора Мореля.

— Пробачте, докторе, я у справі Еміля Буле… Ви не могли б сказати, скільки минуло часу з того моменту, як він поїв, до того, як його було вбито… Бодай приблизно…. Він повечеряв о восьмій… Що? Між дванадцятою та першою?.. Дякую.

З'ясувалася ще одна невеличка деталь.

— Я гадаю, пане Резон, що увечері ви не працюєте?

Бухгалтер з пуританським обуренням хитнув головою.

— Я ніколи ще не переступив порога кабаре… Це не має стосунку до моєї роботи.

— Але все-таки ваш хазяїн, певно, інформував вас про свої справи?

— В принципі, так…

— Чому лише «в принципі»?

— Ну, хоча б тому, що він ніколи не звірявся мені щодо своїх планів… Про його намір купити «Парі-стрип» я, наприклад, довідався лише напередодні підписання купчої… Він не любив багато говорити.

— Отже, ви нічого не знаєте про побачення, яке в нього було у вівторок?

— Нічогісінько… Ви, мабуть, не зовсім точно уявляєте собі, які тут порядки. Я буваю на роботі вранці і після обіду. Вранці я майже завжди сам… А після обіду приходив хазяїн з Адою… Вона в нього за секретарку.

— А де його кабінет?

— Ходімо, я покажу…

Кімната, до якої вони зайшли, була майже поряд і мало чим відрізнялася від тієї, з якої вийшли. В кутку столик з друкарською машинкою, біля нього кілька ящиків для справ. На стінах дві фотографії. На одній із них комісар упізнав Марину з дітьми, на другій була зображена білява жінка з сумним поглядом, очевидно, перша дружина Еміля.

— Він викликав мене лише тоді, коли йому потрібна була якась довідка. А решту часу я робив усілякі замовлення та складав рахунки.

— Отже, всі розрахунки здійснювалися через вас?.. В тім числі і розрахунки з рук у руки, потай від податкової інспекції?

— Що ви маєте на увазі?

Хоча Мегре й не належав до служби охорони порядку, йому були добре знайомі деякі звичаї паризького демімонду.

— Я припускаю, що деякі платежі відбувалися на місці, без оформлення квитанціями безпосередньо… Потай від податкового інспектора.

— Даруйте, пане комісар, але тут ви помиляєтесь. Я знаю, що подібна думка про власників кабаре досить поширена… Та на відміну від своїх колег хазяїн ніколи не шахраював. Він шанував закон і не дозволяв