Жорж Сіменон - Замах на бродягу

— Це ви складали декларації про прибутки?

— Певним чином… Я готував усі розрахунки, а потім передавав документацію адвокатові.

— Припустімо, що месьє Емілю раптом знадобилася велика сума грошей… Скажімо, півмільйона франків… Де б він їх брав?

— Де завгодно… Хоча б у касі будь-якого з кабаре.

— Таке з ним траплялося?

— Певна річ… Правда, він ніколи не брав так багато. Сто тисяч, двісті…

— Отже, в нього не було жодної потреби брати гроші в банку?

Пан Резон замислився, заінтригований цим запитанням.

— Стривайте… Вранці я тут, і в сейфі завжди є гроші — виторг минулого вечора. Я здаю його до банку лише ополудні. Але вранці я його тут ніколи не бачив — він спав. Увечері, як я вам сказав, він міг би взяти потрібні гроші, в будь-якому з чотирьох кабаре… А от після обіду складніше. Коли б йому знадобилася ця сума після обіду, він безперечно, подався б до банку…

— Він зробив це двадцять другого травня… Ця дата вам нічого не каже?

— Нічогісінько.

— У вас не зареєстровано ніяких платежів того чи наступного дня? — запитав комісар, коли вони знову опинилися в кабінеті пана Резона.

Той розгорнув великий чорний реєстр.

— Ні…

— Ви певні, що у вашого хазяїна не було коханки?

— Як на мене, то ця гіпотеза абсолютно неймовірна.

— Чи, може, його хтось шантажував? Ви не могли б перевірити, чи не доводилося месьє Емілю брати гроші в такий самий спосіб раніше?

Діставши гросбух, пан Резон якийсь час пильно переглядав записи, водячи олівцем по колонках цифр.

— Квітень… березень… лютий… січень… Ні. Можливо, торік…

— Дякую, цього досить.

Отже, один лише раз за останні кілька місяців Еміль Буле особисто взяв гроші в банку. Навіщо? Комісар відчував якийсь невловимий зв'язок між цією подією та його загадковим убивством.

— А чи не міг ваш хазяїн здійснити якийсь платіж без вашого відома? — запитав він.

— Я не бачу, за що б він мав платити… І взагалі це на нього не схоже… Якщо ви не вірите мені, запитайте в месьє Гайяра… У цих справах в мого хазяїна була, я сказав би, манія чесності… Він завжди повторював: «Коли спиш мало, хочеться спати спокійно…» Це була його улюблена фраза.

Не забувайте, що взагалі нам не дуже довіряють, і поліція не спускає з нас очей. Як звичайна, так і податкова… До речі, про податкову поліцію… Два роки тому якийсь інспектор виявив, що замість віскі в «Святому апостолі» подавали якусь бурду… Як ви знаєте, це трапляється в багатьох кабаре, та й не тільки там… Певна річ, проти нас було порушено справу. Хазяїн присягся на біблії, що він про це нічого не знав. А його оборонець, месьє Гайяр, довів, що у всьому винен сам лише бармен, який грів на цьому руки… Той визнав свою провину і заплатив штраф, але хазяїн все одно прогнав його геть…

А то якось він помітив серед клієнтів «Блакитного поїзда» підозрілих осіб… Коли в тебе досвідчене око, то це не так важко. Одразу можна визначити, чи людина прийшла розважатися, чи з іншою метою… Щоправда, цього разу обійшлося без поліції. Месьє Еміль сам встановив, що один із музикантів, якого він недавно найняв, торгував наркотиками.

— І теж вигнав його?

— Того ж вечора.

— Як давно це сталося?

— Ще до історії з барменом… Років зо три тому.

— А де зараз цей музикант?

— Він незабаром виїхав із Франції… Здається, до Італії…

Жодна з цих історій не могла пояснити, ні навіщо Еміль Буле взяв у банку півмільйона франків, ні хто його вбив та ще й у такий екзотичний спосіб.

— Звідси можна вийти до кабаре?

— Будь ласка, сюди…

З цими словами він відчинив двері, що їх Мегре спочатку мав за дверці стінної шафи. Потім клацнув вимикачем. Невеличка лампочка ледь освітила круті кручені сходи.

— Спустимося?

— А чом би й ні! — Слідом за паном Резоном він зійшов сходами в досить велику кімнату, на стінах якої рясно висіли жіночі сукні. Деякі з них були прикрашені блискітками та штучними коштовностями. В кутку видно було туалетний столик, захаращений баночками з кремом, коробками пудри, недогризками олівців. Тут стояв затхлий, нудотний запах.

Це була «артистична вбиральня». Щовечора молоді жінки залишали тут свій звичайний одяг і вбиралися в професіональну уніформу, щоб потім знову зняти її в залі під світлом прожекторів. І під хтивими поглядами чоловіків, що вп'ятеро чи вшестеро переплатили за пляшку шампанського, аби бути присутніми при цій процедурі.

Крізь зачинені віконниці до залу насилу пробивалося кілька пучків сонячного проміння, лягаючи плямами на запліснявілі стіни. Підлогу було засмічено довгими стрічками серпантину та безліччю кольорових кульок з паперу. Тут ще пахло шампанським та сигаретним тютюном. У кутку біля естради, на якій стояли закриті чохлами інструменти, блищала розбита склянка.

— Прибиральниці приходять сюди лише після обіду, — пояснив пан Резон. — Зранку вони працюють в «Блакитному поїзді»… А годині о п'ятій ідуть до «Апостола». До дев'ятої треба, щоб усюди було чисто…

Дорожній зал кабаре чимось нагадував пляж узимку, з забитими наглухо гардеробами та перехнябленими грибками. Мегре уважно розглядав кожну дрібницю, немов сподівався знайти в ній ту нитку, що мала вивести його на вірний шлях.

— Звідси можна вийти просто на вулицю?

— Ключ від парадних дверей нагорі, але якщо вам треба…

— Гаразд, не турбуйтесь…

Він знову піднявся крученими сходами і, потиснувши м'яку вологу руку пана Резона, спустився на подвір'я.

Йому було приємно почути гомін вулиці, впіймати хлопчиська, який мало не налетів на нього, вдихнути запах фруктів на візку зеленяра.

Мегре добре знав бар Джо, прозваного Громилом. Вперше комісар