Клаус-Петер Вольф - Клуб «Афродіта»

приходив до мене погратися моїми грудьми. Цей чоловік — із суцільних м'язів та шрамів. Стережіться його. Це жорстокий, тваринний тип! Саме його мені й було треба. Я знала, в яких барах він ошивається. Зрештою, заклади Людлова всім відомі. Одне слово, я розшукала Тіттенкралле й зробила йому пропозицію.

— Яку пропозицію?

Пані Шівас почала нишпорити навколо, шукаючи сигарет, і, не знайшовши, нервово повела очима по кімнаті. Вести розмову далі їй уже не хотілося. Комісар мав би все зрозуміти без подальших пояснень, виявивши достатню делікатність і здогадливість. Але він наполягав на продовженні розповіді.

— Мені було важко, повірте, мені було неймовірно важко. Тіттенкралле часто погрожував поскидати нас із висотного будинку Людлова. Якось він притис мене на сходах «Афродіти» до поручнів і каже: «Якщо Маркус найближчим часом не поступиться, одна з вас щодня злітатиме з висотного будинку. Шубовсть — і на асфальті!» Як я тремтіла тоді! А тепер мусила знову звернутися до цього нелюда. — На очі їй набігли рясні сльози. — Ніхто не може навіть уявити, яких зусиль це мені коштувало. Я вдала із себе закохану корову і зробила йому пропозицію.

— Яку пропозицію?

— О Господи! Я пообіцяла працювати на нього, приймати клієнтів! Лише на нього. Не на Людлова. Я сказала йому, що тепер, коли Маркус Бергер мертвий, і мій чоловік теж, я вільна. Цілком вільна. Мені зовсім не треба ходити на панель. Але для нього я ходитиму. Я сказала йому, що він незрівнянний мужчина, що так, як він, мене ще ніхто не вдовольняв і що надалі він може приходити до мене коли захоче. Якщо він надасть мені кімнату й захистить від інших сутенерів, то я прийматиму для нього клієнтів. Він знав, що справи у мене завжди йшли добре і що п'ять-шість сотень марок на день він з мене матиме. Таким чином він уперше в житті став би незалежним від Людлова!

Отож він почав вчащати до мене й робитись дедалі шаленішим. Тоді я зажадала, аби він порішив Беккера. Я хотіла… ох, сама не знаю, чого я, власне, хотіла. Найрадніше, очевидно, отримати Беккерову голову на золотій таці.

Тіттенкралле пообіцяв, що Беккер тепер не буде радий своєму життю. Для початку він кинув у його помешкання камінь і листа з погрозами. Потім збирався його побити, ще раз побити і, зрештою, усунути взагалі. Ото й усе. Більше мені сказати нічого. Якщо Франц Беккер справді не винен, то… О Боже!..

Пані Шівас затулила руками обличчя. Гудрун схилилась до неї й погладила її по голові.

Тоні Вуст підійшов до телефону й набрав номер поліційного управління. Там нікого вже не було. Він попросив чергового на комутаторі оголосити розшук Петера Грунда, на прізвисько Тіттенкралле. Уже сьогодні вночі треба обнишпорити всі клуби й бари Людлова. Тоні Вуст сподівався, що в одному з них Тіттенкралле затримають.

Потім він набрав номер Беккерів. Трубку зняла Ріта Беккер.

— Це комісар Тоні Вуст. Ваш чоловік ще не повернувся?

— Ні. Я страшенно потерпаю. Може, його й нема вже живого. Зробіть що-небудь, пане комісаре, зробіть що-небудь!

— Вам ніщо не загрожує, пані Беккер. Наші люди охороняють ваш дім, і я обіцяю вам, що з вашим чоловіком теж нічого не скоїться. Ми його скоро знайдемо. Я отримав важливі відомості. Але якщо він сам озветься, повідомте, будь ласка, про це одного з поліцейських на вулиці.

Тоні поклав трубку й почав обмірковувати свій наступний хід.

Десь по Кельну никає Тіттенкралле й намагається спіткати Беккера. Це була перша можливість. Але була й інша: Беккер засідає десь у пивниці, тимчасом як Тіттенкралле в котромусь клубі пильнує дівчат і виставляє за двері знахабнілих гультяїв.

Могло бути й так, що Тіттенкралле вже підстеріг Беккера й віддухопелив його мало не до смерті. І тепер Беккер лежить десь у лікарні в реанімації… Вуст не думав, що Тіттенкралле міг одразу вбити Беккера. І хоч сам він ще ані на крок не наблизився до вбивці Маркуса Бергера, проте відчував, що зробив добру роботу, і тепер чекав її наслідків.

Лікарнями, одначе, його колеги нехай займуться.

Тепер він міг спокійно чекати, що буде далі. Та коли він потяг за руку Гудрун, збираючись піти з нею, пані Шівас пронизливо закричала:

— Ні! Не залишайте мене саму! Бога ради, я не можу лишатися сама! Не можу сидіти тут і чекати, поки Тіттенкралле схоплять чи вб'ють. А якщо він прознає, що я його виказала?.. Та він же зітре мене на порох! Я не можу тут залишатися. Мені треба виїхати з цього міста! Може, навіть з країни! Він знайде мене скрізь! Адже я зіпсувала йому всю справу! Ви звеліли обнишпорити заклади Людлова. Найпізніше за дві години він уже знатиме, чия це заслуга. І тоді мені кінець…

Її аргументи здалися Вустові переконливими. Вона справді була в небезпеці. А він не міг навіть забезпечити їй охорону. Зрештою, один поліцейський перед її дверима був би для Людлова та його людей щонайбільше спортивною перешкодою, а не серйозною завадою.

Тоні вирішив забрати пані Шівас із собою. Не минуло й двох хвилин, як вона вже стояла перед ним одягнена.

А біфштекси! Вони ж залишили їх на плиті!.. На якусь мить Тоні задумався, чи вимкнув, ідучи з дому, плиту. Нарешті згадав, що й не вмикав її. Але Гудрун… Чи не ввімкнула вона плиту? Тоні вже хотів був запитати її, але таке запитання могло здатися надто банальним, навіть міщанським. Він боявся, що дівчина відповість щось на зразок: «І як ти тільки можеш зараз думати про свою паршиву плиту?..»

Щоб уникнути суперечок, Тоні запросив обох жінок перекусити. До китайського ресторану.

Що там подадуть, йому було майже байдуже. Хоч, як на нього, у китайському ресторані подавали замало м'яса. Та в цю мить алкоголь був для нього важливіший, ніж шматок яловичини.

Спершу він замовив три чарки горілки. Після того, як вони з'їли салат і пані Шівас поступово опанувала себе, вони замовили ще якусь страву з рисом. Відвідувачі з