Клаус-Петер Вольф - Клуб «Афродіта»

її не відразу, бо вона, скрутившись калачиком на підлозі, нерухомо лежала у кутку кімнати й дивилася на свої руки. Дівчина здавалася в цю мить такою маленькою, безпорадною, нещасною, що Тоні захотілось будь-що захистити її.

— Що сталося? Негайно кажи! Тобі немає чого боятись! Ти ж знаєш, я нічого тобі поганого не зроблю, я завжди допоможу тобі! Скажи, що тебе гнітить?

Він став біля неї навколішки й розкуйовдив їй рукою волосся. На очі Гудрун набігли сльози. Вона намагалася не дивитись на нього. І насилу видушила з себе:

— Я збрехала тобі. Я цього не хотіла, але все говорило проти Франца Беккера…

Так от у чім річ! Виходить, із шефом та прес-конференцією він таки попав пальцем у небо!..

— То, виходить, це ти розповіла про Франца Беккера?! Кому? Кому ти розповіла, що він спільник?

Тоні труснув її за плечі, і це вийшло трохи сильніше, ніж він хотів.

— Пусти мене! — зойкнула Гудрун. — Не починай знову! Пані Шівас подзвонила сюди. Вона хотіла поговорити з тобою. Хотіла тобі пояснити, як то безглуздо було підозрювати її чоловіка. А може, просто хотіла поплакати. Вона була геть пригнічена. А коли почула, що я тут, то вже за годину приїхала. Адже мені не було чим зайнятись. А їй і поготів. Чоловікова смерть стала для неї величезним ударом. Вона тільки й думала, як би помститися. Навіщо весь час вона ходила до клубу? Усі ті приниження вона терпіла лише заради чоловіка! І ось він повісився, не залишивши навіть листа, хай би навіть із докорами!

Поступово Гудрун узяла себе в руки і далі говорила вже майже спокійно:

— Я розповіла їй про Франца Беккера й про свою підозру. Ми трохи втішили одна одну і трохи поплакали. А тоді вона поклялась помститися. Зрозуміло, не Маркусові Бергеру, а його спільнику. Бо від самої думки, що після твого недолугого слідства злочинець залишиться непокараний, нам робилося зле. Але я й подумати не могла, що вона… — Голос Гудрун знов урвався. — … що вона зайде так далеко. Ну гаразд, ця історія з каменем та листом… хай собі! Я думала, вона хоче нагнати на нього страху, може, навіть підіслати когось, щоб добряче побили. Але боюся…

Комісар Тоні Вуст відчув внутрішнє напруження, що, здавалося, ось-ось розірве йому стінки шлунка. Він підхопився, поставив Гудрун на ноги і, глянувши їй в ооличчя, різко запитав:

— Допоможеш мені?

Вона кивнула.

Тоні потяг її до дверей.

— До пані Шівас! Негайно!

У поспіху він навіть не замкнув помешкання.

Машину Тоні вів, як найпослідущий дорожній хуліган. Зате до пані Шівас вони дісталися за рекордний час. Вискочивши з машини й хутко перелізши через садову огорожу, він потягнув за собою Гудрун, не звертаючи уваги на те, що вона двічі мало не впала. Кілька разів він грюкнув кулаком у двері, хоча міг і подзвонити.

Пані Шівас відчинила їм у халаті.

Вона одразу здогадалась у чім річ, але, щоб виграти час, докірливо мовила:

— Що це все означає? Невже не можна почекати до ранку? Я вже зібралася спати. Ви ж бачите…

Без будь-яких вітань Тоні Вуст пройшов повз неї до помешкання. Позад себе він тягнув за руку Гудрун. Жінки обмінялися безпорадними поглядами. Гудрун знизала плечима.

Тоні штовхнув Гудрун у крісло, і вона лишилася там мовчки сидіти. Пані Шівас він посадив на канапу, але сам сідати не став. Натомість він грізно наставив на господиню вказівний палець і промовив:

— Я можу вас зрозуміти. Так, чорт забирай, я можу вас зрозуміти. Але те, що ви скоїли, є підбурюванням до вбивства. До вбивства чи називайте це як завгодно. А тим часом Беккер не винен. Не винен! Зрозумійте це! А тепер допоможіть мені запобігти найгіршому. Ця справа для вас обійдеться добре, якщо не станеться вбивства. Жоден прокурор вас за це до в'язниці не пошле. Будь-хто зрозуміє ваше становище. Але якщо Беккер загине, все виглядатиме значно гірше. Отже, кого ви до нього послали? Чи, може, самі збираєтесь його порішити?

Пані Шівас втомлено потерла обличчя, неначе хотіла прогнати кошмарний сон. Тоді пильно глянула на Гудрун і недовірливо перепитала:

— Не винен? Він справді не винен? Гудрун кивнула.

Обличчя у пані Шівас одразу змарніло. Зі сльозами на очах вона забелькотала:

— Я все відміню. Авжеж, пане комісаре. Оце тільки вдягнуся і все відміню. Хай простить мене Бог. Я вважала його спільником. Отим мерзотником, що робив фотографії.

— Вам нічого відміняти не треба. Я сам це зроблю. Але з ким ви вже встигли домовитись?

— Ви повинні мене зрозуміти. Коли мій чоловік… коли він… — Вона не могла того вимовити. — Тоді усе втратило сенс, стало безглуздим. Що я мала робити? Жити на невеличку пенсію, що її, може, призначать по ньому? Я не знала, як бути. Мене підбурювала ненависть. Лише ненависть! Я не довіряла вашому розслідуванню ні на гріш. Даруйте, але це так. Ви поводились, як дурний хлопчисько.

Добродушний, симпатичний, але не для таких типів. Вам іще далеко до них. І тоді я згадала про Тіттенкралле.

Комісар Тоні Вуст здригнувся. Тіттенкралле! Знову…

— Він кілька разів з'являвся в «Афродіті». Я не знаю, як його звати насправді. Він один із бойовиків Людлова. Час від часу він приходив полякати нас. Гудрун він якось навіть ножем погрожував. Але здебільшого просто приходив узяти дівчину, хоч і не платив ніколи, лише обіцяв, що всім нам будуть непереливки, якщо Маркус і далі опиратиметься. Людлов хотів прибрати до рук і цей заклад. Але ви про це, певно, знаєте.

Тоні Вуст нервово переступав з ноги на ногу. Коли ж вона нарешті перейде до головного? Він не зважувався перервати пані Шівас, оскільки вона нарешті розбалакалась і начебто говорила правду.

— Тіттенкралле страшенно вподобав мене. Недаремно ж його так прозвали. А я маю бюстгальтер десятого розміру. Він від цього просто шаленіє. Кілька разів він