Клаус-Петер Вольф - Клуб «Афродіта»

Чи пані Шівас — його дружина, а Гудрун — дочка? Чому пані Шівас має такий розгублений, заляканий вигляд? Чому в неї час від часу по щоках збігають сльози? Чому Гудрун знову й знову перехиляється через стіл, щоб погладити пані Шівас по голові? Яку роль відіграє він сам? Може, він коханець цієї маленької дівчини? А пані Шівас — її мати?..

Та зрештою допитливі погляди відвідувачів перестали цікавити Тоні. Навіть настрій у нього поліпшився. Як-не-як, люди приділяли йому увагу.

Подали таріль з рисом, і Тоні замовив собі четверту чарку горілки та п'яту склянку пива. Йому полегшало на душі. Він дійшов того стану, коли алкоголь справді потрібен, щоб трохи розслабитись.

Пані Шівас, наче звертаючись сама до себе, прошепотіла:

— Якщо він його ще не вбив, то неодмінно вб'є. Уже сьогодні! Я відчуваю це. Він аж горить з нетерпіння заволодіти мною, зробити мене остаточно своєю повією. Він сьогодні ж уб'є його. І ми не зможемо перешкодити. Боже!..

У Тоні Вуста виникло таке відчуття, ніби по венах йому прошмигнула маленька холодна рибка. Слова пані Шівас змусили його здригнутися.

— Як ви тоді сказали? Чим Тіттенкралле погрожував вам? Повикидати всіх з висотного будинку? Так? А де той будинок? Як туди їхати?

Він уже встав. Треба було діяти. Пані Шівас теж підвелася. З її обличчя було видно, що комісарове припущення вона сприйняла так само серйозно.

— Людлов будує висотний будинок. Дванадцять чи чотирнадцять поверхів. Це має бути єдиний ігровий та розважальний центр. У такий спосіб він хоче остаточно зробитися королем нічного життя Кельна.

— Їдьмо туди! Яка вулиця? Який номер того будинку?

— Я цього не знаю, не знаю! Але я знайду, якщо ви мене відвезете.

— Офіціанте, рахунок! — гукнув Тоні Вуст і метнувся до буфету.

Він тицьнув офіціантові стомаркову банкноту, кинув: «Досить?» — і побіг до телефону. Проте подзвонити йому не вдалося, бо там стояв якийсь хлопець. Тоні понишпорив у кишені за службовим значком, але не знайшов і вигукнув:

— Покладіть трубку! Мені треба зателефонувати! Я з карної поліції! Маю невідкладну розмову.

— Не мороч мені голови, старий. Бо я, в такому разі, китайський імператор, і в мене тут офіційна державна розмова. Отож краще не лізь. До того ж я не люблю, коли хтось слухає мої телефонні розмови. Зникни, старий, поки цілий!

Якусь мить Тоні Вуст розмірковував, чи не провчити йому цього молодика. Врешті це здалось йому геть недоречним і безглуздим. Він повернувся до столу. Пані Шівас та Гудрун уже стояли біля дверей. Вони разом побігли до його «ауді». На диво, мотор завівся відразу.

Пані Шівас командувала:

— Зараз направо, потім наліво, потім знову прямо. А тепер ми вже під'їжджаємо. Будинок ще не зовсім готовий. Кругом риштування.

Тоні Вуст зорієнтувався. Недалеко від висотного будинку стояла телефонна будка. Звідти можна було ще повідомити колег. Вони повільно під'їхали до будинку з тильного боку.

— Боже мій, там… — вихопилось у Гудрун, і вона показала пальцем у темряву.

Тієї ж миті й Тоні Вуст побачив світляний конус від кишенькового ліхтарика, що повільно кружляв на другому поверсі.

— Він уже там. Ми не маємо більше часу. Гудрун, біжи до будки, що поза домом і телефонуй у поліцію. Ти знаєш, що треба сказати?

Вона мовчки кивнула.

— А я спробую відвернути найгірше. Може, ще встигну.

Тоні вискочив з машини й побіг до будинку. Його кроки гриміли по асфальту, мов постріли.

За кілька хвилин, подумав він, тут аж кишітиме поліцейськими. Якщо діло дійде до бійки з Тіттенкралле чи навіть до перестрілки, він залюбки надасть колегам змогу взяти в цьому участь. Вдавати з себе героя він не мав ані найменшого бажання.

«Лише кілька хвилин, — подумав Тоні. — Але впродовж цих хвилин я відповідаю за все. І Беккерове життя у моїх руках».

Він зовсім не збирався самотужки заарештовувати Тіттенкралле, щоб потім гордо передати його колегам, які примчать до будинку. Він хотів лише вигадати час. Рука його несамохіть потяглася до пістолета, якого, проте, не було, бо в цей час він лежав удома, в письмовому столі, як завжди, добре змащений, з набоями й зведеним запобіжником. Вогнепальна рана на руці нагадала про себе різким уколом, немовби застерігаючи, що Тоні далеко не в найкращому стані.

А на такого бойовика, як Тіттенкралле, він не міг іти з меншими силами й без зброї.

Сходи в недобудованому будинку були ще без поручнів. Лише подекуди будівельники поприбивали грубі дерев'яні планки. Із них можна було позаганяти в долоні гострі скапки, що стирчали зверху. Тоні мав добре пильнувати.

На сходах валявся розкиданий інструмент: лопатка, перекинуте відро, молоток, якесь ганчір'я. Це безладдя було небезпечне — будь-який стукіт, брязкіт відра могли виказати його й поставити один на один із розлюченим Тіттенкралле. Тим часом він мусив подолати ці темні сходи якомога швидше, щоб вчасно підступитись до Тіттенкралле та Беккера.

У голові майнула нова думка. Можливо, на другому поверсі ніякий не Тіттенкралле, а звичайний собі бродяга, що затишно влаштувався там на ніч. Такі недобудовані висотні будинки були чудовим притулком для бродяг, або, як їх офіційно називають, «бездомних».

Тоні, скрадаючись, піднявся поверхом вище, тоді зупинився й прислухавсь до темряви. Унизу почулося якесь шарудіння. Може, то пацюки? А може, за ним іде пані Шівас? З одного боку, ця думка викликала в нього роздратування. Кожним необачним рухом пані Шівас могла виказати його. Але, з іншого боку, близькість цієї рішучої жінки додавала йому впевненості. Якщо йому доведеться скрутно, вона напевне втрутиться в бійку, схопивши з підлоги перший-ліпший молоток чи брусок.

Кроки над ним стало чути виразніше. Хтось незграбно посувався вперед. Кожен крок давався невідомому із зусиллям. Тоні чув, як важко він ступає. За кожним кроком долинало протягле кректання, як ото за важкої роботи. Потім Тоні