Клаус-Петер Вольф - Клуб «Афродіта»

Він спробував уявити собі картину, яка відповідала б звукам, що долинали згори. Тіттенкралле тягне Франца Беккера крок за кроком уперед. Беккер важко висить на його руках. Ноги волочаться по шерехуватій бетонній долівці. Тіттенкралле аж упрів, і кожен крок дається йому через силу. Найімовірніше, він задкує і тягне Франца Беккера, притиснувши собі до живота. Така ситуація давала комісарові Тоні Вусту непоганий шанс. Адже Тіттенкралле пробирається, сказати б, наосліп. Звичайно, час від часу він озирається. Але головна його увага зосереджена на Беккері, якого він тягне нагору.

«Якби я зайшов ззаду, то міг би одним ударом у потилицю нокаутувати його й передати колегам». Але цю ідею він одразу відкинув. Надто вона ризикована. Щоб здійснити цей план, треба якось опинитися у Тіттенкралле за спиною. Тобто піднятися вище за нього. Але ж прошмигнути повз нього було неможливо.

Тіттенкралле й Франц Беккер були вже на третьому поверсі, а може, навіть між третім і четвертим. А він, Тоні, — лише на другому. Тіттенкралле, очевидно, тягтиме свою жертву на самісінький верх, бо хоче бути певним, що падіння для Франца Беккера закінчиться смертельно. Та й жоден судовий лікар не доведе тоді, що покійник, перш ніж упасти з десятого чи чотирнадцятого поверху, зазнав побоїв. План був аж ніяк не дурний.

Тоні Вуст гадав, що Тіттенкралле має подолати ще добрий десяток поверхів. А це значно підірве його сили. До того ж на такий перехід потрібен час. Поки він добереться нагору, будинок давно буде оточений.

Тоні згадав перестрілку в клубі «Афродіта». Може, й цього разу гарячі голови з криком і грюкотом кинуться сходами нагору, наче стадо лютих биків. Може, Тіттенкралле зразу почне стріляти. Тоді Тоні Вуст перший опиниться у небезпеці. Бо все-таки він до Тіттенкралле найближче. А якщо Франц Беккер іще живий, то Тіттенкралле, безумовно, використає його як заложника, щоб вибратися з оточеного будинку.

Лишалось, по суті, єдине рішення: якнайшвидше усунути Тіттенкралле. Не можна дати йому шансів для опору, а тим більше — можливості утекти разом із заложником. Час відігравав подвійну роль: зменшував небезпеку для Тоні Вуста і воднораз збільшував її для Франца Беккера.

Раптом Тоні відчув, що ззаду на нього хтось дивиться. Він різко повернувся, кинувся до стіни й замахнувся лівою рукою, щоб завдати потужного удару. Одначе пронизливий крик пані Шівас зупинив його.

— Це ж я, це я! Я хотіла вам допомогти.

Поверхом вище над ними на долівку впав Франц Беккер. Почулася приглушена лайка.

— Тепер нас виявили. Якомога швидше тікайте звідси! — просичав Тоні Вуст.

Навіть у темряві було видно, що обличчя в пані Шівас зробилося попелисто-сіре. Вона втратила всю свою рішучість. Те враження, яке вона дотепер справляла на Тоні, враз неначе звітрилося. Перед ним була нещасна, охоплена панічним страхом жінка.

Тіттенкралле відреагував саме так, як і слід було сподіватись. Рятуватися втечею він не збирався, навпаки — перейшов у наступ. На сходах залунали швидкі кроки. Тіттенкралле біг униз.

Тоні Вуст схопив пані Шівас і штовхнув її поперед себе до великого вікна. Це був шанс сховати принаймні її у безпечному місці. Тіттенкралле міг не здогадуватися, що переслідувачів двоє.

Хрипким голосом Тоні Вуст прошепотів:

— Лізьте туди! Швидко! Піднімайтесь на риштування! Сховайтеся там і принишкніть.

Йому довелося допомогти пані Шівас. Вона так тремтіла, що ніяк не могла протиснути своє огрядне тіло у вікно. Зачепившись за сірий камінь, вона порвала панчохи. Попри всю свою зніженість, від страху вона не помітила й інших подряпин.

Ступивши на хитке риштування, жінка судомно вчепилася за металеві труби й заплющила очі, щоб не дивитися вниз, між грубі дошки. Автомобілі, що снували туди-сюди, фосфоресцентно мигтіли фарами, надаючи усій сцені таємничості. Пані Шівас притиснулася спиною до стіни будинку й силкувалася потамувати страх.

Пригнувшись, тяжко дихаючи, Тіттенкралле вдерся у приміщення. Руки мав широко розпростерті, неначе збирався когось схопити. У лівій руці тримав кишенькового ліхтарика, яким водив, наче ножем. Конус світла повільно посувався від стіни до стіни. На мить Тоні Вуст подумав, чи не вислизнути і йому у вікно. Лише побоювання виказати цим пані Шівас утримало його на місці. Героєм він себе при цьому аж ніяк не почував.

Світляний конус наближався.

Тоні Вуст спробував розгледіти, чи не тримає Тіттенкралле у правій руці зброю. Одначе було надто темно. Повільно, майже не дихаючи, Тоні пробирався навпомацки вздовж стіни, мовби все ще сподіваючись уникнути пучка світла.

Коли промінь кишенькового ліхтарика впав просто на нього, його пальці якраз намацали шорсткий дерев'яний брусок. Усе сталося одночасно: Тіттенкралле порвався вперед, упустив з руки ліхтарика і розчепірив пальці, щоб схопити Тоні за горлянку. І ту ж мить Тоні Вуст рвонув брусок угору й ударив ним навмання. Пролунав глухий удар. Тоні одразу ж заніс брусок для другого удару. Кишеньковий ліхтарик покотився й висвітив частину долівки. Свого супротивника Тоні не бачив. Знову й знову він розлючено махав бруском, зі свистом розтинаючи повітря. Його шлунок при цьому конвульсійно стискався.

«А що, як Тіттенкралле має вогнепальну зброю? Адже він мене просто пристрелить, та й квит», — майнуло у голові в Тоні.

До того ж він тепер опинився просто перед вікном, крізь яке іззовні до порожньої кімнати падало сяке-таке світло.

І тут по долівці щось шугнуло, ноги в Тоні підкосились, і він навзнак повалився на підлогу. Вже падаючи, він ще раз вклав усю свою силу й лють в удар бруском. Цього разу він влучив точно. Дерев'яний брусок розколовся об голову Тіттенкралле на дрібні тріски. Той коротко зойкнув і, наче побитий кіт, зник поверхом вище.

Важко дихаючи, напружуючи останні сили, Тоні Вуст підвівся.

«Може, вони все-таки ось-ось з'являться? Де вони тільки застрягли, ті сонні мухи? Адже давно мали б бути тут!» — подумав Тоні.

Він вирішив дочекатися колег на другому поверсі. Що ще може за цей час статися? Малоймовірно, щоб Тіттенкралле зіштовхнув Франца Беккера з третього поверху. Найпевніше, він сам спробує утекти через